Передчувала чудове побачення, поки не опинилась у кав’ярні з потенційним хлопцем

Мені тридцять чотири роки. Декілька місяців тому я розлучилася з хлопцем, з яким ми прожили п’ять років. Я чекала на пропозицію руки і серця, але так її й не дочекалася. Коли порушила питання рубом, він відповів, що поки не готовий до сім’ї.

Тепер я розумію, що вік у мене не такий уже й маленький. Тож до нового претендента на роль мого чоловіка у мене ціла низка вимог та критеріїв.

Майже відразу після розлучення я вирішила не гаяти часу і зареєструвалася на сайті знайомств. Спілкувалася, звичайно ж, одразу з кількома чоловіками. І ось, з одним із них спілкування начебто набуло якихось більш-менш серйозних перспектив.

Через тиждень листування він запросив мене на побачення. Для себе вирішила, що мені важливі щедрість та гарні манери. Ось на них увагу і зверну.

Звичайно, на етапі знайомства, коли між двома людьми ще навіть стосунків немає, ніхто нікому нічого особливо не винен. З іншого боку, а коли ще виявляти себе, як не на початку цього самого знайомства? Тому я відразу зрозуміла, що звертатиму увагу на те, в який заклад мене молодик запросить і наскільки щедрим він виявиться за підсумком.

Хлопця звали Андрій. Ми з ним зустрілися у призначений час та у призначеному місці.

– Яка погода сьогодні гарна! Давай, по парку погуляємо, – якось невпевнено запропонував він.

Я подумала, що можна і прогулятись поки що. Але під кінець прогулянки він напевно запросить мене до ресторану. Ми ходили-бродили годину, потім дві, а він так нікуди мене не кликав. Тому я зрозуміла, що треба брати ініціативу до своїх рук – втрачати особливо нема чого.

– А ти не хочеш десь посидіти повечеряти? – ненароком запитала я.

– Ну, давай, я не проти. Он там на розі якась кав’ярня цікава, – відповів він.

Кав’ярня? Він серйозно? Вже на той момент мені хотілося розвернутися і піти додому. Але мені навіть стало трохи цікаво – що ж буде далі.

Ми зайшли в цю кав’ярню, я замовила собі лише чашку капучино. Андрій здивувався, уточнив, чи я не хочу повечеряти. Я сама відзначила, що він хоча б спробував виявити турботу. Але чемно відмовилася – апетит він мені вже встиг відбити.

Ми просиділи ще близько години в кав’ярні, мило поспілкувалися, і ось настав найцікавіший момент. Підійшов офіціант із рахунком. Я в таких випадках завжди намагаюся запропонувати другій людині поділити рахунок навпіл, але обов’язково спостерігаю за реакцією.

Звичайно ж, у моїй картині світу чоловік повинен завжди відмовлятися від подібних пропозицій та закривати рахунок самостійно. Ось і Андрій одразу ж виявив себе по-чоловічому.

– Ні, що ти не треба. Я оплачу, – сказав він.

Я видихнула – ну хоч у чомусь він виявив себе правильно. Але, певне, поспішила з висновками.

– А ти потім за себе можеш мені на картку переказати гроші, – продовжив Андрій.

Ми з офіціантом переглянулися – не одна я вважала такий підхід до справи досить соромним. Я відповіла, що обов’язково перерахую йому гроші пізніше. Що й зробила наступного дня.

А ще за кілька днів він запропонував мені знову зустрітися.

– Ти знаєш, я утримаюся від твоєї пропозиції. Впевнена, нічого хорошого в нас не вийде. Краще на мене не марнуй час, приступи до пошуку іншої дівчини, – чесно сказала я.

– Добре, не проблема. І все-таки що було не так? На мою думку, наше перше побачення чудово пройшло, хіба ні? – здивувався він.

– Поспілкувалися ми непогано, це правда. Але на майбутнє тобі порада: якщо хочеш справити враження на дівчину, попробуй хоча б каву сплатити, – порекомендувала я.

– А, ну все з тобою зрозуміло. Які ви всі меркантильні пішли.

Я зрозуміла, що подальша дискусія не має сенсу. Видалила наше з ним листування і забула, як страшний сон.

Не втомлююся дивуватися сучасним чоловікам. Вимог та критеріїв у мене насправді не так уже й багато. Просто потрібно бути справжнім чоловіком. Але, як показує практика, це надто складний запит.