Дочка відвезла мене в будинок для людей похилого віку, щоб продати мою квартиру і купити собі будинок

– Мамо, не хвилюйся! Це лише на кілька місяців! – дочка витягала мої валізи з багажника автомобіля.

– Та знаю я ці пару місяців, Анічка, – зітхнула я. – Ще нещодавно я була потрібна і з онуками посидіти, і грошима допомогти, а тепер ось – до будинку для людей похилого віку мене відвозиш!

– Ну мам! Ми ж усе обговорили – зараз ми твою квартиру продамо, купимо дім та заберемо тебе! Не будеш ти на сумках сидіти? – Аня дістала мої речі, і ми попрямували до входу в пансіонат. – А тут природа така чудова і з новими людьми познайомишся!

Аня з чоловіком Ігором давно марили покупкою власного будинку і цілий рік обробляли мене. Дочка хотіла, щоб я продала свою квартиру і планувала використати ці гроші для покупки власного будинку.

– Ми там кімнату підготуємо і одразу ж заберемо тебе звідси, – запевняла мене дочка, підписуючи документи про проживання.

Я нічого не відповіла дочці. Мене лякала сама перспектива життя в цій установі, лякало те, що дочка може мене залишити тут назавжди, не побажавши дбати про стару матір.

Взагалі, у нас з Анею завжди були досить прохолодні стосунки. Вона більше була татовою дочкою. Вони з колишнім чоловіком проводили дуже багато часу разом навіть після нашого розлучення з ним.

Мене Аня як власну матір ніби не сприймала. А вже в підліткові роки вона зовсім від мене віддалилася. Потім університет, заміжжя, і ось я вже й не впізнаю мою дочку. Тому я й боялася, що донька може мене покинути в цій установі назавжди.

Після оформлення документів Аня стрибнула в машину і поїхала геть. Я залишилася сама і вирішила нізащо на світі не виходити з кімнати.

Планам моїм, природно, збутися не судилося. Після того як я пропустила сніданок та обід, до мене в палату прийшла миловидна дівчина і суворо наказала спускатися до вечері.

Я не посміла суперечити. Дівчина залишила мене тільки коли переконалася, що я не просто прийшла до їдальні, а й приступила до трапези.

– Софія Геннадіївна? Чи це ви? – поряд з моїм столом зупинився літній чоловік у м’якому білому капелюсі, світлій сорочці та штанах.

– Арсен Євгенович? – зрадовано вигукнула я і підскочила з місця.

Арсеній Євгенович був моїм лікарем, коли я потрапила до лікарні. Він виявив до мене небувалу чуйність і турботу, що вже казати – саме його талант хірурга дозволив мені дожити до цієї приємної зустрічі.

Ми з Арсенієм проговорили всю вечерю, потім прогулялися парком, він провів мене до палати.

– Бачите, Софія Геннадіївна, як життя повернулося, – усміхнувся мій старий знайомий, – раніше я всіх лікував, а тепер і мені догляд потрібний. Хвороба Альцгеймepа це не жарти.

Наступного ранку Арсен Євгенович опинився біля моїх дверей на світанку, і ми разом вирушили на сніданок.

Цілий місяць ми з Арсенієм Геннадійовичем провели разом: ми багато гуляли та розмовляли. Я розповіла йому про свою сім’ю, про бажання доньки продати мою квартиру, що продавати мені її не хочеться, але боюся залишитися одна.

– Так, важка ситуація, – сказав Арсен, – але у вас є сім’я, а я ось за всі ці роки, так сімейством і не обзавівся. Працював, працював, працював.

Такі розмови могли затягтися цілий день. Я дуже зблизилася з Арсенієм, і він прикипів до мене душею.

Час промайнув непомітно і ось у вестибюлі пансіонату з’явилася Аня.

– Все, мам збирайся, поїдемо до юриста і переоформимо квартиру, – дочка важко дихала, наче від довгого бігу.

– Знаєш, доню, я не хочу її продавати, – тихо, але твердо сказала я, – я тут зустріла декого, і ми житимемо разом!

– Що? – Аня сплеснула руками від здивування та злості. – Кого ти зустріла? Мумію ходячу?

– Дозвольте представитися, Арсен Євгенович, – мій приятель галантно підняв капелюх.

– Це ти що мозок промив? – грубувато запитала Аня. – Все ж таки було обговорено!

– Тільки ти не врахувала моїх бажань, дня! – відповіла я.

– Ти ж сама казала, що боїшся бути у цій квартирі! – дочка перейшла на крик.

– Тепер я там буду не одна, – я теж підвищила голос, – я доглядатиму Арсенія Євгеновича і разом ми ще зможемо пожити щасливо!

– А про мене ти подумала? – взялася до крайнощів Аня.

– Я думаю, що ти доросла самостійна жінка і з усім упораєшся, – відрізала я і попрямувала у бік їдальні, взявши Арсенія під руку.

Аня прокричала вслід щось про суд, але я її вже не слухала.

Аня з чоловіком приїжджали до пансіонату ще кілька разів. Однак усі їхні візити закінчувалися нічим. Я ухвалила тверде рішення – квартиру я не продам. Це буде наш з Арсенієм притулок від усіх бід та тривог світу.

Зрештою Аня і справді спробувала визнати мене недієздатною через суд, але й тут на неї чекав провал. Я цілком собі добре себе почувала і жоден експерт не визнав би мене недоумкувато.

А наше з Арсенієм спілкування благотворно позначалося на нас обох – ми наче поринули в нову молодість!

Зараз я з Арсенієм живемо у моїй квартирі. Час, проведений з ним – найкраще, що було зі мною за останні роки.

З Анею я бачуся дуже рідко, дочка все ще тримає на мене образу, але мені здається, що скоро все налагодиться. Аня стане самостійнішою і побачить, як я зараз щаслива.