Тарас дізнався, що його дружина приховувала від нього своє минуле життя, і зрозумів, що не знає її зовсім

Зі свідчень самого Тараса стало відомо, що коли він підійшов до дверей кухні, щоб поговорити з дружиною про наболіле, він почув, як вона розмовляє з кимось телефоном. Також Тарас вважав за необхідне поінформувати присутніх у залі суду, що скільки він себе пам’ятав, він завжди залишався чесною людиною. Завжди!

— Ніколи не брехав собі, не кривив душею перед самим собою, не тішив себе порожніми ілюзіями та марними мріями, — палко повідомляв Тарас, дивлячись на суддю широко розплющеними очима. — Не було нагоди, щоб я зрадив себе чи бодай один якийсь свій ідеал. Жодного разу! А чому?

– Справді, чому? – за інерцією поцікавився суддя.

— Бо розумію, що ідеали для мене, громадянине суддя, це все. І нічого, крім самого себе та своїх ідеалів, у мене немає. А якщо я віддам себе чи бодай один із своїх ідеалів, то з чим же я залишусь? Ні з чим! Мене просто не стане.

Тарас говорив багато і з натхненням. І головне, що хотів донести Тарас своєю промовою, це те, що він чесна людина.

І суду стало ясно, що саме тому вже через два роки після того, як Тарас полюбив милу, добру, безкорисливу Маргариту, яка відповіла йому взаємністю і з якою почав зустрічатися у неї на орендованій квартирі, він, як чесна людина, одразу хотів сказати своїй дружині Каті, що їм далі не по дорозі, що вона та їхня дитина повинні піти в один бік, а він і Маргарита — в інший.

— За два роки це, на вашу думку, одразу? – уточнив суддя.

– Одразу! – впевнено відповів Тарас. – Через два роки. Я навіть прощальну мову відрепетирував.

– Навіщо?

– А як же? Щоб сказати Каті все без запинок. І щоб у своїй мої слова звучали переконливо.

Суду стало зрозуміло, що Тарас, як ніхто, розумів, що коли ти збираєшся вигнати з дому нелюбиму дружину, та ще й із шестирічною дитиною, дуже важливо говорити про це впевнено і добре поставленим голосом.

— А щоб добитися необхідної впевненості, на це у мене пішов цілий тиждень.

Репетиції проходили перед дзеркалом у передпокої, коли Каті не було вдома. Тарас чекав, коли вона йшла до магазину або на роботу, або на прогулянку з дитиною, вставав перед дзеркалом і вимовляв свою промову.

– Було непросто, – згадував Тарас. — Особливо важкими для мене були ті місця в моїй промові, в яких треба було вказати на помилки Каті, яких вона припускала протягом усіх семи років, що ми були разом як чоловік і дружина.

— А вона їх припускала?

– Звісно, пане суддя. Помилялася вона часто. І як мати, і як дружина. Але казати про це мені було непросто.

— Непросто, бо нема чого сказати? Чи слів потрібних не знаходили? – цікавився суддя.

— Навпаки, — палко заперечив Тарас. – І сказати було що. І слова там були. І говорив я без запинок.

– А що тоді?

— Та ось впевненості та жорсткості слів моїм не вистачало.

– Жорсткості?

– І впевненості. І тому вся мова моя ставала якоюсь в’ялою. Але я впорався. І в результаті добре виконаної роботи визубрений мною текст просто відскакував від зубів і з досить жорсткою інтонацією.

І ось коли вже було готове, і Тарас підійшов до дверей кухні, щоб поговорити з Катею про наболіле, він почув, що вона розмовляє з кимось по телефону.

— Уроджена тактовність, — казав Тарас, — не дозволила мені перервати Катю.

— І ви вирішили не заважати та відійшли від дверей? — спитав суддя.

– Ні. Я вирішив не заважати, але не йти, а почекати біля зачинених дверей і послухати. Але тільки, заради Бога, не подумайте, що я підслуховував. Нічого подібного.

– А що ви робили?

— Я просто стояв і слухав, щоб, як вона закінчить, відразу увійти. Розумієте? Але що більше я слухав, то більше невідомого мені відкривалося. Я дізнався, що моя дружина приховувала від мене своє минуле життя, і зрозумів, що не знаю його зовсім.

Зі сказаного далі суду стало зрозуміло, що Тарасу відкрилося дуже багато неприємного. Справа в тому, що, розмовляючи з кимось, кого Катя називала Сергієм і милим, вона озвучувала дивні речі. Наприклад, вона цікавилася у Сергія, як там їхні діти і чи все в них гаразд. Говорила, що дуже хвилюється та переживає за те, що не може бути зараз разом із ними.

Звичайно ж, Тарасу стало цікаво, і він вирішив відкласти розлучення з дружиною, щоб у всьому розібратися.

— Пане суддя, зрозумійте мене правильно, мені просто необхідно було дізнатися, хто такий цей Сергій милий і про яких дітей йшлося. І я вирішив спостерігати за дружиною. А як би ви вчинили на моєму місці? Напевно, як чоловік, ви зробили б так само.

— Не намовляйте на мене, інакше мені доведеться вас оштрафувати.

– За що? Я ж говорю все як є!

— І що ж вам вдалося з’ясувати через ваше стеження за дружиною?

— Навіщо ви так, пане суддя? Це не стеження. Це спостереження, в результаті якого з’ясувалося, що я у дружини не єдиний чоловік. І, крім вищезгаданого милого Сергія, були ще Федір, якого Катя називала дорогим, та Паша, якого вона називала коханим. Що саме до Сергія, то він виявився зовсім не милим. І ті двоє інших не кращі за нього. Вони виявилися дуже небезпечними людьми. І найнебезпечніший із них — це той самий Сергій.

— Якого Катя називала милим?

— Це жахлива людина, пане суддя. Можливо, найстрашніший із усіх трьох.

Перш ніж Тарас продовжив, суддя знову запропонував йому скористатися послугою адвоката. Сказав, що якщо Тарас не має грошей, суд надасть йому безкоштовного. Тарас відмовився. Назвав суддю доброю людиною і повідомив, що мав адвоката, який, коли ознайомився з матеріалами справи, відмовився захищати інтереси Тараса в суді.

Сказав, що втратив віру в людей і тепер потребує тривалого відпочинку на морі. А щодо безкоштовних адвокатів, то, враховуючи складність справи і що стоїть за всім цим, Тарас серйозно побоювався за душевне здоров’я і безкоштовних адвокатів теж. Тож попросив дозволу самому себе захищати. Сказав, що так усім найкраще буде.

— Ну самі так самі, — махнув рукою суддя. – Продовжуйте. Тож на чому ми зупинилися? Ах так. Що вас так налякало? Розкажіть, що ви з’ясували в результаті вашого спостереження.

— Я з’ясував, що не перший чоловік Каті, — відповів Тарас. — І до мене вона мала трьох чоловіків, від кожного з яких у Каті були діти.

Першим її чоловіком був Федько. Так-так, той найдорожчий. Йому 60 років, він неодноразово судимий за шахрайство та крадіжки із зломом. Більшу частину життя провів у в’язниці. Звідки нещодавно й повернувся. З Катею розлучився 15 років тому, забравши дочку. Дочці нещодавно виповнилося 14, виховується у бабусі, матері Федора.

Другим чоловіком Каті був Паша. Йому 55 років. Теж неодноразово судимий за різні злочини. З Кате.. розлучився 12 років тому. При розлученні забрав у Каті сина, якого потім теж виховувала бабуся. Нині Паша живе за підробленими документами. А три роки тому він повністю змінив зовнішність.

Тепер щодо останнього. Сергій! 50 років. На життя заробляє шантажем, за що багато разів був засуджений. А вісім років тому Катя розлучилася з ним і залишила йому двох синів.

Розповівши це, Тарас якийсь час мовчки і сумно дивився в далечінь.

— А ще я дізнався, — прокинувшись від своїх роздумів, продовжив Тарас, — що Катя чекає на дитину. А за допомогою своїх колишніх чоловіків вона планує позбутися мене і моєї коханої жінки Маргарити. Мені стало страшно.

— Я не розумію, а як ви все це з’ясували?

— Це не так важко, як вам здається, пане суддя. Я встановив підслуховувальні пристрої у телефоні Каті, а також у квартирах, де проживали вищезгадані Сергій милий, Федя дорогий та Паша коханий. Так і дізнався.

— Але ж ви не мали права цього робити?

– Не мав. І що? А якщо я просто не мав іншого виходу? Як ще я міг усе дізнатися і розібратися в усьому, як не порушивши закон?

— Але ж ви хоч розумієте, що суд не може долучити до справи матеріали, здобуті нечесним шляхом?

— Я не вимагаю, щоб ви їх долучали. Але ж ви самі, пане суддя, хочете дізнатися, що мене налякало.

— Ну добре, добре. Це все, що ви хотіли розповісти?

– Ні. Є ще дещо. Коли мені стало страшно, я кинувся до Маргарити.

— Це та жінка, з якою ви обманювали Катю протягом двох років?

– Чому обманював?

— А як ви це називаєте?

— Не повідомляв усієї правди, пане суддя. Я так сказав би. А крім того, не забувайте, що Маргарита і я ми любили один одного.

— І що вам порадила ваша кохана, коли ви їй все розповіли?

— Вона теж дуже злякалася, бо погрози лунали і на її адресу. Як з’ясувалося, Каті було відомо все про наші з Маргаритою пригоди. І ми вирішили благати Катю про прощення. Поїхали до неї і зізналися.

– А що Катя?

— Вона нас пробачила, сказала, що не вішатиме на мене чужу дитину і розлучиться, але зажадала натомість, щоб я оформив на неї свою квартиру і дачу, заплатив багато грошей і разом із Маргаритою назавжди поїхав із Києва до Кропивницького.

— Чому Кропивницький? – не зрозумів суддя.

– А це так важливо?

– Просто цікаво.

— Бо Маргарита звідти.

— Ах, ось у чому річ. Тоді зрозуміло. Ну, і що ви?

— Ми зробили так, як просила Катя. Квартиру і дачу я оформив на Катю, заплатив їй багато грошей, а через місяць після цього ми з нею швидко розлучилися. І ось уже рік я живу у Кропивницькому. Кімнату там купив. Місто красиве, люди гарні. Добрі. Коли дізнаються мою історію, шкодують.

– А Маргарита з вами?

– Вона мене покинула. Пожила зі мною півроку, потім вийшла заміж за якогось моряка, і з того часу я її не бачив.

– М-да. Сумна історія.

– Сумна? Та що ви, пане суддя. Сумного ви ще не чули. Нещодавно я дізнався, що ніяких чоловіків, крім мене, Катя не мала.

– Навіть так? А як же Паша, Федя та Сергій?

– Це друзі Каті. Чоловіки її подруг. Працюють у цирку.

– Клоунами?

– Як ви здогадались?

– Ніяк. Сказав перше, що на думку спало. А вони справді клоуни?

– Справді. І виходить, що я даремно віддав Каті і дачу, і квартиру, і гроші. У Кропивницькому чогось живу. Тому що, крім мене, жодних інших чоловіків у Каті не було.

– Та що ви говорите? Це ж треба. Не було інших чоловіків. А дитина, на яку вона чекала?

— І на дитину вона не чекала. І боятися мені не було чого.

— Та годі вам. Серйозно?

– А схоже, що я жартую? Все це вона спеціально вигадала, коли дізналася, що в мене є інша. Щоб налякати мене і не залишитися після розлучення біля розбитого корита. І я вас дуже прошу, пане суддя, вирішіть справу на мою користь. Змусіть Катю повернути мені квартиру, дачу та гроші. Адже шахрайським шляхом вона змусила мене віддати їй все це. А?

— А як ви дізналися, що вона вас обдурила?

— А випадково довідався. До нас у Кропивницький цирк приїжджав на гастролі. Ось там я побачив і коханого Пашу, і дорогого Федю, і Сергію милого. Ага. На арені. А знаєте, пане суддя, що по-справжньому смішно? Це їхні сценічні псевдоніми. Вони під ними та виступають на арені.

– Серйозно?

– Більш ніж. Перед їхнім приїздом у нас містом плакати розвісили, що цирк приїжджає. Іду повз, дивлюся: «Щодня на арені: Сергій Милий, Паша Коханий і Федя Дорогий». Я спершу не повірив. Подумав, що такого бути не може. Збіг. Купив квитки у першому ряду. А вже в цирку я їх одразу впізнав. І вони мене також.

— Впізнали? І?

– І нічого. Начебто між нами й не було нічого. Навіть змусили брати участь у своєму номері. Я хотів відмовитись, не вийшло. Адже навколо люди. Всім весело. Усі вимагають, щоб я не псував виставу, не заважав людям веселитися та допоміг клоунам.

– І що ви?

– А що я? Довелося бігати разом із ними та ще трьома верблюдами по арені. Публіка була у захваті. Сміялися всі. Дехто навіть падав із крісел від сміху. А наступного дня цирк поїхав.

– А клоуни? — крізь сміх ледве вимовив суддя, витираючи рукою сльози, які вже не мав сили стримувати.

– Пане суддя, – серйозно відповів Тарас, – ось вам смішно, а мені не до жартів. Краще змусіть Катю повернути мені майно і гроші, що привласнили обманом.

Суддя сміявся ще хвилин десять, а коли заспокоївся і попросив, щоб і в залі всі припинили сміятися, сказав, що поки що нічим допомогти Тарасу не може, бо немає доказів, що Катя справді його обдурила.

— А як серйозно, — сказав суддя, — то на вашому місці я б у цирк працювати пішов. Клоуном. У вас це добре виходить.