У Валерія був поганий настрій, він вирішив його і іншим зіпсувати. Як раптом дружина йому сказала, що йде від нього так ще й до його начальника
Валерій прокинувся і якийсь час згадував, який сьогодні день. Згадавши, що сьогодні неділя, він почав думати про те, в якому він зараз настрої, у хорошому чи поганому.
«З якої ноги я сьогодні встану? – думав Валерій. — З тієї чи не з тієї?
В цей час за вікном промайнула блискавка.
«Ну-у, мені вже майже все ясно, з якої ноги вставати, — подумав Валерій, почувши гуркіт грому. — Якщо погода на вулиці погана, то чому мій настрій має бути кращим?»
А згадавши, що вчора програла його улюблена команда, а завтра — понеділок, Валерій вирішив, що й думати тут нема чого, що все й так зрозуміло, і сьогодні він точно встане не з тієї ноги.
«Вони надто багато від мене хочуть, — подумав Валерій, сповзаючи з ліжка і залазячи в тапочки».
«Вони» – це його дружина Валентина та шестирічна донька Женя.
«А я не залізний, — думав Валерій, виходячи зі спальні і прямуючи до ванної кімнати. — І я не повинен завжди бути в хорошому настрої і щоразу вставати з тієї ноги. Я, між іншим, також людина, як і всі. І мені теж хочеться чогось такого».
Якщо коротко резюмувати, що саме мав на увазі Валерій під словами «хочеться чогось такого», то сміливо можна стверджувати, що хотілося йому не так багато: щоб завжди був вечір п’ятниці, щоб його улюблена команда завжди вигравала, а на вулиці завжди була хороша погода.
— Я знав людей, які від життя хотіли набагато більше, ніж я, — сказав Валерій, тужно дивлячись на себе в дзеркало. — Отже, мої бажання по праву можна назвати скромними.
«А дружина мене не розуміє, — думав Валерій, заходячи на кухню. – І донька не розуміє. А вона не маленька вже. Їй уже шість років. Скоро до школи піде. Має, мабуть, розуміти, як батькові непросто».
Валерій сів за стіл, знову згадав про вчорашній програш улюбленої команди і похмуро глянув на Валентину.
«Чого це у неї такий щасливий вигляд? – подумав Валерій. — Чоловік не з тієї ноги підвівся, а вона? Не бачить, чи що? І де моя каша цікаво знати? Мене взагалі збираються сьогодні сніданком годувати чи як?»
А Валентина й справді поводилася якось дивно. Замість того, щоб, як завжди, поставити перед чоловіком тарілку з кашею, вона робила якісь бутерброди, на чоловіка не звертала уваги і навіть щось там весело наспівувала собі під ніс.
— Ти чого робиш, Валентино? — спитав Валерій. – Ти співаєш? Настрій гарний? То це я швидко зараз виправлю.
— Я роблю бутерброди з шинкою, ковбасою та сиром, — весело відповіла Валентина. — Ще я візьму з собою каву у термосі.
— Яка кава? – не зрозумів Валерій. – Куди з собою?
— Кава з молоком та цукром, — задумливо відповіла Валентина. — Не заважай, бо я щось забуду. — Бутерброди зробила, смажену курку зробила, каву зроблю. Ніби нічого не забула?
Валентина подивилася на Валерія.
– Ну! — радісно вигукнула вона. — Чого такий кислий? Дивись, який день сьогодні чудовий.
— Гроза на вулиці, злива, — відповів Валерій. — Що тут чудового?
Валентина зробила серйозне обличчя і сіла навпроти Валерія.
— Скажи чесно, — сказала вона, — я ж не та жінка, про яку ти мріяв усе своє життя?
– В якому сенсі? – не зрозумів Валерій.
— Ну, згадай, як ми жили з тобою сім років, — сказала Валентина. — Ти ж свариш на мене, і доньку мало не щодня. Так? Ледве щось не по тобі, так ти відразу голос підвищуєш.
— Адже я по справі, — сказав Валерій.
— Звісно, по справі, — швидко погодилася Валентина. — Хто ж сперечається. Звісно, по справі. Ще б не по справі.
— Хотів, щоб ви обидві знали своє місце, — вів далі Валерійт. — Я не міг не вказувати на ваші недоліки.
– Не міг, – погодилася Валентина.
— От і вказую, — вів далі Валерій. – Тільки через це. Не більше не менше. А те, що голос підвищую, то це щоб до вас обох доходило краще. Адже ви нормальної мови не розумієте.
— Звісно, не розуміємо, — сказала Валентина. — Куди нам нормальну мову зрозуміти. Адже з нами інакше, як тільки криком і розмовляти не можна.
— Ну, я й кричав, — сказав Валерій.
— І правильно робив, що кричав, — якось дуже охоче погоджувалась Валентина. — Ось я вирішила, що нам треба розлучитися. Ну скільки можна нерви тобі тріпати? Адже ти теж людина. Маєш право на щастя. Не можеш ти все життя кричати?
– Нарешті ти це зрозуміла, – сказав Валерій.
– Зрозуміла. І тому я забираю Женю і йду від тебе. І навіть на аліменти подавати не стану, щоб не заважати твоєму щасливому життю, Валєра. Адже ти не сперечатимешся, що і я, і Женя ми обидві тільки псуємо тобі життя. Адже так?
— Ну, загалом, звичайно, ти права, — погодився Валерій. — Від вас обох одні проблеми. Все життя мені споганили. А вас не буде, я може тоді хоч зітхну вільно. Хоч довідаюсь, що таке щастя.
– Ось! – вигукнула Валерія. — А нам теж, знаєш, бачити щодня твоє похмуре обличчя особливої радості не приносить.
– Моє обличчя? А що з ним не таке?
— А ти подивися на себе в дзеркало, — Валентина простягла маленьке люстерко. – Полюбуйся!
Валерій узяв люстерко.
– Ну! – сказала Валентина. – Тепер ти бачиш? На кого ти схожий? А ти ще не старий.
Валерій глянув на себе у дзеркальце.
— Не так погано як тобі здається, — сказав він. — Тут ще дуже багато чого цікавого. На мою думку, ти перебільшуєш.
– Я перебільшую? – вигукнула Валентина. — Це мені здається? Ха-ха. Згадай, яким ти був, коли ми тільки познайомились. Згадай! А що зараз?
– Що? — спитав Валерій, продовжуючи дивитись у дзеркальце.
— Подивися, які в тебе очі, рот, ніс, вуха, — жалібно сказала Валентина. — Ти схожий на загнаного коня. І половини зубів уже нема. Відкрий рот. Покажи зуби. Де вони? Бачиш, до чого ми з Женею тебе довели.
— Бачу, — відповів Валерій, повертаючи люстерко.
— Тож ми йдемо, — сказала Валентина. – А ти будь щасливий.
«Невже й справді підуть? – думав Валерій. — І на аліменти не подасть? Такого бути такого не може».
— Ну що ж, — сказав Валерій. — Якщо ти сама так вирішила, то йди. Утримувати не стану. А куди йдеш?
– А я не сказала? – здивувалася Валентина. – Дивно. З цього слід розпочати. Ми йдемо до Антона Павловича. До твого начальника.
— Як до Антона Павловича? – здивувався Валерій. — Чому до Антона Павловича? З якого дива до нього?
— Хіба це так важливо? – запитала Валентина. — Ну, яка тобі різниця, чому до нього, а не до когось іншого?
— Так, загалом мені, звичайно, все одно, — погодився Валерій. – Просто цікаво. Як це у вас раптом так все вийшло?
— Якось я зустріла Антона Павловича на вулиці, — сказала Валентина. — Ти тоді вигнав нас із Женею з дому. Пам’ятаєш?
– Щось пригадую, – сказав Валерій.
— Ми розмовляли. І я розповіла йому все.
– Що все?
– Ну, все про тебе розповіла! Про твоє відношення до мене і дочки, про твою грубість. Розповіла, як ми тебе боїмося. Антон Павлович мене зрозумів. Він виявився дуже гарною людиною. Він мені і порадив піти від тебе. Сказав, що такі, як ти, не змінюються, і що раніше я від тебе піду, то краще буде і для мене, і для Жені, і для тебе теж. Ось я і вирішила піти від тебе.
— Піти від мене ти вирішила — це зрозуміло, — сказав Валерій, — але чому ж до нього?
— А він мені сам запропонував піти до нього, — відповіла Валентина. — Коли я сказала йому, що йти мені нікуди, він сказав, що можна піти до нього.
– Як до нього? — вигукнув Валерій. — Він же одружений, наскільки мені відомо.
— А в них там із Ольгою Володимирівною теж, як і в нас із тобою, чогось не ладиться.
– Ольга Володимирівна? — спитав Валерій.
– Дружина Антона Павловича, – пояснила Валентина. — Антон Павлович так і сказав, що вони, як і ми з тобою, тільки псують життя одне одному. І вони теж давно хочуть розлучитися. Привід шукали.
Валентина весело подивилась на Валерія.
– Ще питання є? — спитала вона. — Все зрозуміло?
— Зрозуміло все, Валю, — відповів Валерій. — Жодних питань немає. Можеш валити до свого Антона Павловича.
Валентина взяла сумку і склала в неї бутерброди, термос з кавою та смажену курку.
– Я пішла! — весело промовила вона і вийшла з кухні.
Валерій підійшов до вікна.
– Яке щастя! — захоплено промовив він, дивлячись у вікно. – Яке величезне щастя! Вона сама пішла. Сама. Навіть не віриться. Ще півгодини тому я думав, що день не складеться, думав, що встав не з тієї ноги, а воно ось як усе добре вийшло. Дружина сама пішла. І нехай гроза на вулиці, і нехай завтра в понеділок. Нехай! Головне, що тепер я один. І я вільний.
— Тату, а що ми маємо їсти, я їсти хочу, — почув Валерій за спиною.
Валерій злякано озирнувся. Женя сиділа за столом і дивилася на нього.
«Валентина пішла, а Женюзабула, — перше, що спало на думку Валерій. — Дитина голодна і… Треба Валентині зателефонувати».
— Валя, ти забула доньку, — кричав Валерій у телефон. – Доню! Женю. Вона їсти хоче.
– Ой, – відповіла Валентина. — І справді. Забула. Це тому, що я так поспішала скоріше зробити тебе щасливим. Ти сам винен. Чому не нагадав про доньку, коли я йшла?
– Так це, – Валерій не знав, що відповісти. — Я й сам забув. Так було несподівано. А крім того, мені й на думку не спало, що ти можеш її забути.
— На думку йому не спало, — весело говорила Валентина, — ти такий смішний.
— Ти це, Валентино, не дуже там веселись, а повертайся швидше за Женею.
— Тату, я їсти хочу, — нудила Женя. – Нагодуй мене.
— Валя, дочка їсти просить, — закричав злякано Валерій. – Повертайся швидше.
“А раптом вона взагалі ніколи за нею не повернеться?” – подумав Валерій.
Йому стало дуже страшно від такої думки.
— Повертатись — погана прикмета, — сказала Валентина. – Ти краще ось що зроби. Візьми Женю і приведи її до Антона Павловича. Адресу його знаєш?
– Знаю.
– Ми чекаємо.
Валерій прибрав телефон у кишеню і подивився на дочку.
— Хочу їсти, — сказала Женя, — нагодуй мене.
— В Антона Павловича поїси, — сказав Валерія. – Одягайся. Ми йдемо.
— Надворі дощ, — сказала Жеея. – Я промокну.
— Нічого, — сказав Валерій. – Не розтанеш. А в Антона Павловича і висохнеш, і зможеш поїсти.
Вони вийшли з дому надвір і дощ відразу закінчився.
– Ось, – зрадів Валерій, – а ти боялася. Ходімо.
– А куди? – запитала Жеея.
— Антон Павлович живе на вулиці Незалежності, — сказав Валерій. — Поруч із твоїм дитячим садком.
Вони йшли, як раптом Женя показала на пиріжкову, де вона часто буває з мамою.
— Я їсти хочу, — сказала Женя. — Пішли до пиріжкової. Пиріжків наїмося.
– Обійдешся, – сказав Валерій.
За п’ять хвилин вони увійшли до під’їзду будинку, де жив Антон Павлович.
Двері відчинила жінка.
– Вам кого? — суворо спитала вона.
— Хочу їсти, — сказала Женя.
– Зараз, – сказала жінка, – зачекайте. Я щось винесу.
– Ви не так зрозуміли, – сказав Валерій. — Валентина просила відвести Женю до Антона Павловича. Вона забула її вдома. А Ви, мабуть, Ольга Володимірівна?
– Все правильно. Але Антон Павлович тут уже давно не мешкає, — відповіла Ольга Володимирівна.
— Як давно тут не мешкає? — вигукнув Валерій. — А де він тепер живе?
— Я їсти хочу, — нудила Женя.
— Відразу після розлучення він поїхав до своєї мами, — сказала Ольга Володимірівна, злякано дивлячись на Женю.
– Куди до мами? — дивувався Валерій.
— Я їсти хочу, — сказала Женечка.
— Ходімо, я вас нагодую, — сказала Ольга Володимирівна, — і скажу вам адресу.
— Не треба нас годувати, — закричав Валерій. — І я не поїду ні до якої мами. Я зараз подзвоню до Валентини і все з’ясую.
Ольга Володимирівна злякано зачинила двері. Валерій подивився на дочку.
– Хто ця тітка? – запитала Женя
Вона дружина Антона Павловича. Або колишня дружина. Точно не знаю. Зараз я зателефоную твоїй мамі.
— Я їсти хочу, — сказала Женя.
До Валентини Валерійдодзвонитися не зміг. Вони вийшли надвір. Надворі йшов сильний дощ.
— Я їсти хочу, — нила Женя.
«А вдома нічого немає, — подумав Валерій. — Доведеться йти в пиріжкову».
Женя з апетитом лопала пиріжки з м’ясом і весело дивилася на тата. Валерій уже погано розумів і не стежив за часом. Він уже не міг точно сказати, скільки часу був у пиріжковій і коли вони з Женею пішли звідти. Йому здавалося, що вони були цілу вічність.
– Ти наїлася? — спитав Валерій, коли вони вийшли з пиріжкової.
– Я спати хочу, – сказала Женя.
– Я теж, – сказав Валерій.
Вони пішли додому.
«Що ж робити тепер? — думав Валерій, засинаючи. – Як жити далі?”
Він прокинувся і якийсь час згадував, який сьогодні день. В цей час за вікном майнула блискавка і почулися гуркіт грому.
«І сьогодні дощ? — подумав Валерій, сповзаючи з ліжка, одягаючи тапочки і прямуючи у ванну, думаючи про те, чим він сьогодні годуватиме Женю — Невже знову доведеться йти в цю пиріжкову?
Дорогою у ванну він почув, що на кухні хтось є.
– Валентина? — здивовано промовив Валерій, зайшовши на кухню. – Ти? Вже повернулась?
Валентина робила бутерброди.
— Нам треба поговорити, — поважно сказала Валентина.
– А який сьогодні день тижня? — спитав Валерій.
— Неділя, — відповіла Валентина. — І я вирішила, що ми з тобою розлучаємося.
«Так то був сон, — подумав Валерій. – Значить, вона ще не пішла, але скоро піде. Яке щастя! Головне – це нагадати їй, щоб вона не забула Женю Яке щастя!”
— Ти збираєшся жити з Антоном Павловичем? — спитав Валерій. — Ти це хочеш мені сказати?
– Хто такий Антон Павлович? – здивувалася Валентина.
– Мій начальник, – відповів Валерій. – Не роби здивоване обличчя. Мені відомо все. Мені навіть відомо, що зараз ти робиш бутерброди з ковбасою, з шинкою та сиром, кавою в термосі і ще в тебе є смажена курка.
— Справді, — здивувалася Валентина. – Тобі відомо багато. Тим і краще. Менше доведеться пояснювати.
– А й не треба нічого пояснювати, – сказав Валерій. – Можеш жити з ким хочеш. Але тільки не сподівайся залишити мені дочку.
— З якого дива я маю її тобі залишити? – сказала Валентина. — Женя буде зі мною. А ти платитимеш нам аліменти.
«Нехай так, – подумав Валерій. — Згоден і на аліменти. Головне, щоб вона з собою забрала цю ненажеру».
— Ну ось і не забудь її, коли йтимеш, — сказав Валерій.
— Іти? – здивувалася Валентина. – Куди йти?
— До Антона Павловича, — сказав Валерій.
– А ти жартівник, виявляється, – сказала Валентина. — Я нікуди йти не збираюся. Ні до Антона Павловича, ні до кого б там не було ще. Зі своєї квартири? Іти? З якого дива. Ідеш ти, а не я.
– Як це? — вигукнув Валерій. — Чому я йду? А як же Антон Павлович?
— Тому що я тебе виганяю, — відповіла Валентина, — ось чому. І тобі доведеться піти. Хочеш ти того чи не хочеш. І Антон Павлович тут ні до чого.
— Значить, Антоне Павловичу прийде на моє місце? — тихо спитав Валерій.
— Ти дістав уже зі своїм Антоном Павловичем, — сказала Валентина. – Хто такий Антон Павлович?
– Мій начальник.
— І тому він має прийти на твоє місце?
— Ні, але… У нього в сім’ї теж не все гаразд. І вони з Ольгою Володимірвною чи то розлучаються, а може, вже й розлучилися. Я точно не знаю.
– І що?
— Нічого, — розгублено відповів Валерій.
— Я зрозуміла, — сказала Валентина, — тобі не хочеться йти і тому ти несеш всю цю нісенітницю. Але піти тобі все одно доведеться.
– Куди піти? – не зрозумів Валерій.
— Та куди хочеш, — відповіла Валентина. — Наприклад, до мами, за місцем твоєї реєстрації.
– Я не хочу туди, – сказав Валерій.
— Не вередуй, — сказала Валентина. — Ось я тобі тут приготувала бутерброди, у термосі каву з молоком та цукром. А смажену курку я запакувала в термопакет. Все як ти любиш. В автобусі поїси.
– Я нікуди не поїду, – сказав Валерій. — Не станеш ти силою мене виганяти?
В цей час на кухню увійшла Женя.
— А що ми маємо поїсти? — спитала вона. – Я голодна.
Валерій побачив очі дочки, і йому стало страшно. Він згадав, як уві сні Женя пообіцяла йому, що з’їсть його самого, якщо він її не нагодує.
— Зараз, доню, я тебе нагодую, — сказала Валентина і подивилася на Валерія.
– Все нормально, Валентино! — впевнено відповів Валерій. — Я все зрозумів і йду.
Він узяв сумку і склав у неї бутерброди, термос з кавою та смажену курку.
— Я пішов, можете не проводжати, — сказав він і вийшов із кухні, намагаючись не дивитися в очі Жені.
Виходячи з квартири і зачиняючи за собою двері, Валерій чув, як Женя цікавилася, що є їсти і повідомляла, що дуж голодна.
Валентина нагодувала доньку сніданком, а та розповідала мамі, який цікавий сон їй наснився.
– А що потім?
— А потім тато повів мене до Антона Павловича, — розповідала Женя. — Я там теж хотіла їсти. А тітка Ольга Володимирівна хотіла нас нагодувати. Але тато розлютився і ми пішли в пиріжкову. Я з’їла там десять пиріжків із м’ясом і не наїлася. І тому, коли ми вийшли надвір, я знову стала просити їсти.
– А що далі?
— Ми знову повернулися до пиріжкової, і я з’їла ще десять пиріжків.
– І не наїлася?
– Ні.
– Як у тебе влізло стільки пиріжків?
— У мене більше влізло, мамо, — відповіла Женя. — Ми ж кілька разів виходили і поверталися до пиріжкової.
— Скільки ж ти всього пиріжків з’їла, Женя? – запитала Валентина.
— Не пам’ятаю, — відповіла Женя. — Але ж пам’ятаю, що багато. А ще пам’ятаю, що сказала татові, що якщо не наїмся пиріжками, то його з’їм.
– А що потім?
– А потім я прокинулася, – сказала Женя.