Ось так, виховуєш, вкладаєш душу в свою дитину. А коли потрібна допомога чуєш: – у мене зовсім немає на це часу, замов доставку, виклич клінінг, розберешся якось

Дочка живе зі мною на одній вулиці, але коли мені знадобилася її допомога, заявила, що вона не має на мене часу, порадила викликати клінінг і доставників продуктів.

Сама винна, мабуть, що в мене така дочка виросла, але від цього на душі не легше. Проте її слова я запам’ятала, перестала про щось просити і взагалі почала жити так, ніби дочки в мене немає.

Я її, звичайно, продовжую любити, все-таки це моя дитина, як не крути. Але простіше просто не розраховувати на неї.

Сама я їй не дзвоню і не пишу вже давно. Тільки на день народження висилаю повідомлення, на цьому все. Захоче – сама напише та подзвонить, не захоче – не бачу сенсу нав’язуватися.

Тож ми живемо вже п’ять років. Вона тоді вийшла заміж, з чоловіком будували кар’єру і відкладали на своє житло.

Розуміючи, що дочка дуже зайнята, я намагалася зайвий раз її не смикати, але іноді її допомога була потрібна. Іншого виходу я просто не бачила

У мене є деякі проблеми зі здоров’ям, які можуть на тиждень, а то й на два вкласти мене в ліжко. Тоді я не можу навіть у магазин сходити, хоча він знаходиться у нашому ж будинку. Що там у магазин, деякі дні для мене похід на кухню вже ціла пригода. Сил не залишається ні на що, ходити доводиться по стінці.

Слава Богу, що такі напади у мене трапляються не щомісяця, але в такі моменти почуваєшся особливо безпорадною.  Раніше дочка без проблем у такі дні приходила, допомагала мені. Щось приготує, поміняє постільне, допоможе помитися, щоб я не впала, та й таке інше.

Але коли вона почала будувати кар’єру, часу на мене не залишилося. Їй треба було працювати, викроюючи час на чоловіка та власний побут.

Одного разу вона тоді прийшла в крайньому роздратуванні, все робила на нервах, із психами, а вдруге заявила, що не прийде.

– У мене зовсім немає на це часу, замов доставку, виклич клінінг, якось розберешся, – сказала вона мені тоді.

Я не бідую, і доставку знаю, як замовити, і клінінг можу собі дозволити. Але коли ти ледве ходиш по власній квартирі, найменше хочеться, щоб тебе бачили чужі люди.

Мене врятувала подруга, яка їздила і допомагала без жодних питань. Хоча їй і їхати далеко, і взагалі вона не винна. Але ж вона їздила, а дочка ні.

З того часу я й прийняла манеру спілкування, що сама до дочки не лізу. Подзвонить – добре, напише – славно, спитає, відповім. Нав’язуватись не стану.

Два роки тому я стала бабусею, але внучку бачила тільки на виписці та на першому дні народження. Іноді дочка скидала мені фотографії онуки.

Про яку прихильність до дитини можна говорити в такій ситуації? Я люблю внучку заочно, бо навіть у декреті дочка не знайшла часу на мене. Не допомагати, а хоч би відвідати.  А нещодавно дочка зателефонувала, сказала, що їй терміново треба на роботу, попросила посидіти з дитиною, доки її не буде, але я відмовила.

Порадила викликати няню, бо не впевнена, що впораюся з дитиною. Мені щось не добре, до того ж дівчинку я зовсім не знаю, чужа їй людина.

– Ти мені зараз мстиш, чи що? – обурилася дочка.

Не мщусь, просто підтримую правила спілкування, які вона сама ж і поставила. Я не заважаю в її житті, а те, що допомогти не можу – це побічне явище, з яким доведеться миритися.

Навіть якщо дочка припинить зі мною будь-яке спілкування, то в моєму житті нічого не зміниться. Я так звикла жити.