Наталя бурчала і злилася на свою свекруху, ну як же можна бути такою неохайною! Так, недоліки бувають. Але іноді особисте світло людини робить їх маленькими та терпимими. Ми можемо побурчати, але все ж прощаємо

В однієї молодої жінки була свекруха-грязнуля, прямо скажемо. Вони разом мешкали, тоді це була звичайна ситуація. Свекруха та син з невісткою. У двокімнатній квартирі, яку свекруха давно отримала.

Свекруха тримає зарплату та купить невістці у спекулянтів духи французькі. Або сумочку. Або п’ять кілограмів апельсинів притягне, які потім гниють.

Тістечка накупить у кулінарії, втридорога. Потім сидить без грошей і просить на трамвай у сина три копійки, проїзний вона забувала купити. А чоботи вже третій раз підклеює, нові не купила, збирати не вміє на чоботи! А віднести до майстерні забула…

І ще вона ухилялася від прибирання. Невістка Наталія була дуже охайна. Прибирала та мила постійно.

А свекрусі Лідії Петрівні нагадає, що треба б плиту помити, все в жирних бризках! – а свекруха швидко відповідає:

«Звичайно, Наталочко! Зараз помию трохи згодом!»

Та так і не помиє. Наталія миє та бурчить собі під ніс. Навіть тарілку свою Лідія поставить у раковину і із кухні йде. Побачить, що Наталя суворо дивиться і рапортує бадьоро:

«Я замочила тарілочку! Хай постоїть, потім помию!».

Наталя подумки плюне і вимиє ретельно посуд.

Наталя стежила, щоб Лідочка перевдягалася в чисте бодай на роботу. І гудзики їй пришивала, які завжди відривалися…

Лідія втрачала гроші та речі. Розбивала посуд. Недбайливо господарювала. І брудні старі чобітки забувала чистити. Наталя бурчала і чистила їй чоботи.

Чоловік любив свою маму. І не особливо помічав її вади – звик із дитинства. А Наталі було важко все це виносити, звісно. За її любов до чистоти та порядку.

А потім Лідія Петрівна потрапила під машину.

Як Наталя плакала – було страшно дивитися. Вона сирота була, жила все дитинство у родичів різних. Її ображали, привчали до порядку.

Лідія Петрівна була дуже добра. Вона прописала Наталю відразу, стала дарувати їй все, що було: тонке золоте колечко і дивну облізлу горжетку, брудну шовкову шаль із заплутаною бахромою, вазочку китайську, – всі свої іграшки… І завжди готова була віддати життя за своїх дітей. Натлю вона теж своєю вважала.

Лідія залишила заощадження. Свиню-скарбничку, в яку кидала металеві гроші. Для Наталі збирала; правда, іноді виколупувала щось звідти.

І Наталя гладила свиню-скарбничку і гірко плакала, хоч не плакала ніколи.

За свекрухою. За недоліками, які розчинилися в золотому світлі її серця. І по немитій тарілочці з котиком, яку більше ніхто не залишить у раковині. Тож недоліки бувають. Але іноді особисте світло людини робить їх маленькими та терпимими. Ми можемо побурчати, але все ж прощаємо.

Щоб і нас потім пробачили. Коли ми підемо і побачимо світло. Вічне і прекрасне, його відблиск є в інших людях. Незважаючи на їхні недоліки.