Колишній чоловік вирішив повернутися в сім’ю. Його нова дружина за ним не бігає так, як це колись робила я

Історія стара, як світ: чоловік у мене вирішив, що я йому не пара більше, залишив мені доньку, обіцяв платити аліменти і помпезно відбув у нову сім’ю. Два роки пожив із молодою дружиною, і виявилося, що та після одруження за ним бігати не збирається.

І розуміти його труднощі молода дружина теж не збирається. Їй хочеться всього і відразу, а не витрачати час на отримання цього своєю тяжкою працею. Закручинився чоловічок і почав назад до мене крила підбивати, пам’ятаючи, як я навколо нього крилилася свого часу. Тільки поїзд уже пішов.

Ми були в шлюбі з Русланом майже п’ятнадцять років. За ці роки встигли народити доньку, купити машину і налагодити свій побут. Я чоловіка любила до тремтіння в колінах. Хоч і прожили з ним півтора десятка років, а все одно в мені ще зберігалася та ніжність, що накривала з головою в перші наші зустрічі.

Жили ми в трикімнатній квартирі, яку я отримала після  батька. Ми до цього винаймали житло і збирали на іпотеку, бо не думали навіть, що хтось так скоро може залишити спадок. Але тата не стало в одну мить, мами не стало ще раніше, і ось у нас своя троячка. Точніше, в мене, але тоді я була дружиною Руслана, і все вважала нашим. Тоді на накопичення ми зробили ремонт і купили машину.

Я вважала, що в мене щаслива сім’я. Здорова дитина, люблячий і коханий чоловік, хороша робота і багато планів на майбутнє. Приводів не було думати про те, що в сім’ї у мене щось іде не так. Чоловіка я оточувала турботою й увагою, мало не капці йому тягала.

Готувала те, що любить він, стежила, щоб він завжди був випрасуваний, випраний, поголений і свіжий. Багато побутових проблем вирішувала сама, адже робота чоловіка важча за мою, навіщо йому забивати голову ще й якимись дрібницями. Я сама з усім могла впоратися.

Донька росла розумницею і красунею, на момент розлучення їй виповнилося дванадцять років. Тож коли в родині почався розлад, вона вже все чудово розуміла.

Перші півроку я вперто не звертала уваги на те, що чоловік змінився. Списувала на втому, проблеми на роботі, вік і все, що завгодно. Зараз уже я можу зізнатися, що просто не хотіла нічого помічати, мені було дуже затишно в моєму ідеальному світі.

Потім чоловік став гуляти вже відкрито. Міг не ночувати вдома, спілкувався різко і роздратовано. А я, наївна, сподівалася, що він перебезумить, і продовжувала випрасовувати йому сорочки, ніби це врятувало б наш шлюб. Я просто не уявляла, як житиму без нього, дуже вже сильно любила.

У нього ж таких проблем не було. В один прекрасний момент він зібрав валізи, сказав, що треба подавати на розлучення. Ділити він нічого не збирається, машину забирає собі, тому що в мене навіть прав немає. Аліменти обіцяв платити по совісті, а не по суду. Погладив по голові доньку, залишив ключі на дзеркалі в коридорі і пішов.

Я трималася тільки через доньку. Якби не було її, я б лягла на підлогу і захлинулася сльозами, це точно. Але донька мене мотивувала жити далі, вставати щоранку, приводити себе до ладу, готувати сніданок, іти на роботу, а ввечері перевіряти її домашні завдання, читати книжки або ходити гуляти.

Через місяць після нашого розлучення Руслан одружився зі своєю новою дівчиною. Вона молодша за нього на десять років, було зрозуміло, на що він спокусився. Фотографії з їхнього весілля показала мені дочка. Руслан виклав їх у соцмережах.

Чомусь саме це видовище вибило мене з того коматозного стану і наповнило якоюсь дикою злістю. Я на нього витратила п’ятнадцять років свого життя, створювала йому затишок, народила йому дитину, а він так зі мною вчинив! Цього ж дня я викинула всі речі, що залишилися від чоловіка, – шмотки, які він не забрав, усі фотографії, якісь документи, які він забув, бо так поспішав у нове життя. Я викинула все. І мені стало легше.

Я зрозуміла, що життя на цьому не скінчилося, у мене є донька, для якої я маю бути прикладом і опорою. Та й я ще цілком молода і цікава, якщо долі буде завгодно, може навіть заміж вийду. Дочка мене в усьому підтримала. Вона теж була ображена на батька і не хотіла з ним спілкуватися.

Два роки Руслан провів у новому шлюбі. Ми з ним бачилися нечасто, лише коли він за донькою заїжджав, яка його зрештою пробачила. Колишній чоловік помітно постарів, колишнього лиску на ньому вже не було. А останні півроку він намагався якомога довше затриматися в нашому домі. То на чай напроситься, бо тортик дорогою купив, то йому раптом захочеться детально обговорити успішність нашої доньки.

У мене ж до нього не залишилося нічого – ні любові, ні злості. Якось усе перегоріло і більше не турбувало. Тому до його прохань я ставилася спокійно. Ну, давай поп’ємо, ну, давай поговоримо.
А не так давно він завалився о першій годині ночі п’яним і почав освідчуватися в коханні та пропонував почати все заново, попутно скаржачись на свою нову дружину. Як вона його не розуміє, не цінує і не береже. Мені знадобилося хвилин двадцять, щоб його випровадити. Залишати його у себе я не планувала.

Вранці він зателефонував вибачитися за свою поведінку, але сказав, що не шкодує про жодне сказане слово. Попросив мене про це подумати. Але думати мені нема про що. Повертати назад у своє життя зрадника я не збираюся, та й доньці це буде поганий приклад. Нехай тепер живе зі своєю молодкою і дресирує її під себе.