– Та ти навіть на подарунки реагуєш із цим похмурим виглядом! Дістала! – волає чоловік.

Останні два роки мій стан можна описати двома словами: тотальна втома. Мені є від чого втомлюватися: адже спати вдається, дай Боже, по п’ять годин на добу. І час, що залишився, я не проводжу в розвагах і млості. У мене є робота, у мене є маленька дитина, у мене є обов’язки по дому, а ще я здобуваю другу вищу освіту.

А ще в мене є чоловік, який щиро не розуміє, від чого ж я так сильно втомлююся? Він вважає, що в нас усе майже однаково: він теж працює, у нього теж є дитина і обов’язки по дому.

Та не так. З приводу роботи чоловіка нічого не скажу. Так, вона в нього є, він на ній працює повний робочий день, але все інше не йде ні в яке порівняння з моїми обов’язками.

З дитиною він майже не займається. Якщо півгодини приділить, щоб я помитися спокійно могла або вечерю приготувати, то вже герой. І то засмикає питаннями, чи скоро я звільнюся, а то він втомився.

По дому він теж не надто переймається. Іноді після роботи заходить у магазин за продуктами і виносить сміття. Ще тарілки в раковину поставити може. Ось і вся його непідйомна праця на ниві домашнього господарства.

Дитині рік. З нею протягом дня сидить моя мама, бо вона на пенсії і може собі це дозволити. Але в неї інвалідність: їй теж важко п’ять днів на тиждень сидіти з непосидою. Тільки виходу іншого немає. Нам треба платити іпотеку, а чоловік один не вивозив. Мені довелося виходити з декрету і просити маму про допомогу, адже няня – дороге задоволення.

Свекруху просити марно: вона вся в роботі й у своїх художніх виставках. Їй не до дітей і онуків. Але тут є і свої плюси – вона не вчить мене бути хорошою дружиною для свого сина.

Повчань мені й від чоловіка вистачає. Він постійно твердить, що його дратує мій похмурий вигляд. А він не похмурий: він втомлений, бо мені треба до фіга всього робити.

На роботі турбот по маківку, іноді додому доводиться її тягнути і сидіти ночами, коли дитину спати вкладу. Сесія двічі на рік, де і курсові треба писати, і конспекти готувати, і практичні, і до іспитів зубрити.

Вища освіта мені потрібна для підвищення. Перша в мене гуманітарна, а для тієї посади, куди мене штовхають, потрібна технічна освіта. Ось і довелося вступати.

Моя мрія проста і невигадлива: я хочу хоча б тиждень нічого не робити, а тільки спати. І щоб не треба було турбуватися про їжу, порядок, дитину – ні про що. Поїла – пішла спати, поспала – пішла їсти. І так сім днів.

Але моїй мрії ще не скоро судилося збутися. І дитина маленька, і іпотеку ще платити й платити, і освіта сама себе не здобуде, і по дому чарівні феї нічого за мене не зроблять.

Тому мій вигляд залишає бажати кращого. Я не здатна генерувати якісь потужні емоції, танцювати від радості, плакати від прикрості: я живу в якомусь коматозному стані, а чоловіка це бісить.

Він уже задовбав мені нагадувати, якою я була раніше і як змінилася тепер. Так на мені раніше стільки всього й не висіло!

Нещодавно чоловік вирішив мені зробити подарунок і подарував новий телефон. Мені справді було дуже приємно, що він про мене подбав, я подякувала, поцілувала чоловіка, але йому все одно не сподобалося.

– Та ти навіть на подарунки реагуєш із цим похмурим виглядом! Дістала! – почав волати чоловік, вихопив у мене телефон і пішов у спальню.

Я розумію, що йому хочеться бачити поруч безтурботну дівчину, але в мене немає такої можливості. Якщо я буду безтурботною, то нам не вистачатиме грошей, дитина буде занедбана, а будинок заросте брудом. Зате в мене будуть сили посміхатися.

Чоловік мене не розуміє і розуміти не хоче, а я тепер не розумію, навіщо я так намагаюся всидіти на цьому шпагаті і все встигнути? Він же не цінує. Треба дати собі перепочинок.

Я вирішила, що побут відійде на другий план. Роботу, навчання і дитину я засунути ніяк не можу, а ось чоловік може поїсти одні макарони і самостійно почати стежити за популяцією чистих шкарпеток у шафі. Зате я перестану мати похмурий вигляд.