Свекруха занадилася без дозволу мої подарунки собі привласнювати. Мені не шкода, але ж можна було запитати

Я не вірю, що люди сильно змінюються з віком. Ні, егоїстичним, підлим, жадібним, грубим у старості стає той, хто змолоду був таким – просто характер псується ще сильніше.

Ось узяти, наприклад, мою свекруху: знаю її вже майже 20 років, а за все спільне життя з її сином слова доброго від неї не чула.

Євгенія Василівна вирізняється якоюсь дивовижною жадібністю, любов’ю до халяви і дріб’язковістю. Це подвійно дивно, тому що вона родом не з бідної сім’ї, а її покійний чоловік – мій свекор – був директором великого підприємства.

Мій чоловік Михайло, на щастя, такі риси не успадкував і не придбав. Він чудова людина і обох наших доньок ми теж виростили щедрими, відкритими, справедливими.

Я викладаю історію в одному з інститутів у нашому місті. Роботу свою обожнюю, з більшістю студентів у мене завжди складаються хороші стосунки. І так уже повелося, що на всі свята й особливо в пору складання іспитів мої студенти традиційно дарують цукерки, вино, шампанське. Скільки їм не говори і не забороняй – все одно несуть.

Та я й сама така: до лікаря не піду без коробки цукерок, так уже в нас заведено – дякувати людям за хорошу роботу. Виходить такий кругообіг подарунків – мені хлопці цукерки принесуть, а я теж комусь віддячу.

Нещодавно стало мені здаватися, що мої запаси – коробки з цукерками і хороше вино – якось виснажилися. Доньки солодке практично не їдять, обидві дорослі вже – студентки. Стежать за здоров’ям і фігурою. Вирішила запитати в чоловіка:

– Міша, ти в подарунок, чи що, комусь цукерки брав? І шампанське? Щось я там одну коробку велику не бачу – хотіла подружці на 8 Березня подарувати.

– Цукерки? Якби ти мені ляща в’яленого запропонувала! Навіщо вони мені потрібні? – засміявся, здивувавшись, чоловік.

Я списала все на свою неуважність. Хіба мало, може, і сама кудись переклала або переставила.

На свято 8 Березня покликали в гості свекруху – цього дня чоловік особливо метушиться, бо його оточують одні жінки: мати, дружина і дві доньки. Готувати він особливо не вміє, тому замовив дві величезні піци, вручив їм букети та подарунки. Ну, а вже цілком святковий стіл ми йому з дівчатками допомогли накрити.

Усі, крім Євгенії Василівни, залишилися задоволені: свекруха ж бурчала, що їй не той шарф купили, а син замовив піцу, яка їй не сподобалася.

Увечері, прибираючи посуд, у напівтемряві коридору звернула увагу, що з невеличкої сумки Євгенії Василівни злегка стирчить шийка пляшки, яка явно не вміщалася туди.

І якби не колір упаковки на шийці, я б і не звернула уваги на сумку свекрухи. Але цю пляшку я чудово знала!

Мені її подарував студент, який їздив на практику до Південної Африки – вся пляшка була заклеєна яскравою етикеткою з африканськими візерунками, а фольга на шийці була яскраво-жовтого кольору. У наших магазинах я такого не бачила. Помилки бути не могло.

Улучивши момент, коли свекруха залишилася в кімнаті одна, я підсіла до неї і запитала:

– Євгеніє Василівно, ви мене вибачте за запитання, звісно, але в коридорі побачила у вас у сумці пляшку – ви її де взяли?

– Що значить – де взяла? Купила, – не моргнувши, збрехала свекруха.

– Річ у тім, що це дуже рідкісне помаранчеве вино, яке мені студент привіз з Африки. Мені не шкода, але чому потайки, чому не запитали? – якомога м’якше продовжила я.

– Як же, допросишся у вас! У тебе он шафа від цих пляшок ломиться, просто склад влаштували. А вже матері й пляшечку взяти не можна, – раптом вибухнула Євгенія Василівна.

– Та чому не можна? Можна, звісно. Але ви б запитали хоча б! – у відповідь теж почала заводитися я.
– Чого шумите? – запитав чоловік, заходячи в кімнату.

– Та ось, дружина твоя мене злодійкою назвала за те, що я пляшечку  у вас у шафі взяла. Мені здавалося, що в сина вже можна й не питати! – з образою сказала мама чоловіка.

Чоловік із докором подивився на мене – мовляв, тобі що, шкода? Та звісно мені не шкода! Але просто ось так, без запиту, брати чуже – це неправильно. Вона ще не стара, не в маразмі, прекрасно усвідомлює свої вчинки. Чоловік усе їй купує – і продукти, і речі, але ні, виявилося, що цього мало! Треба щось ще й потайки в нас тягати. І при цьому мене якоюсь дріб’язковою жаднюгою виставили!

Тепер ось думаю, що з усією цією ситуацією робити. Не замки ж на шафи вішати! І на роботі всі ці подарунки зберігати дивно – у мене там робочий кабінет, а не магазин із баром. Але заохочувати свекруху в її набігах на мою комору я точно не маю наміру – вона повинна зрозуміти, що це неправильно!