Мама мріяла встановити тотальний контроль наді мною, тому не позичила грошей на квартиру

Чи знаєте ви, що таке гіперопіка зі спробами безперервного контролю? Якщо не жили з моїми батьками хоча б тиждень, то навіть уявлення не маєте.

Пекло. Безодня. Морок. Арктичний холод. Це найм’якіші слова, що спадають на думку. Залишається лише мат, але я притримаю його при собі. Вже вибачте.

Коли мені було 20 років, мама ганяла всіх моїх дівчат. Казала, що ніхто не гідний такого, як я. Телефонувала мені ночами, якщо я гуляв із друзями.

А вже коли влаштувався на роботу, закотила щось жахливе. Повний контроль доходів-витрат, режиму дня і лайкою, якщо довше засиджуся біля комп’ютера.

До 30 років сталося. Все-таки з’їхав від батьків-церберів. Не з принципу. Не тому, що хотів від них втекти. Хоча і це теж, кого я обманюю.

Але основна причина того, що я зняв двокімнатну квартиру на околиці – моя робота. Я тоді працював в одній комп’ютерній фірмі, і кататися вранці доводилося аж на інший кінець міста.

А тут усе під рукою. Офіс, будинок, кохана дівчина, більшість друзів. І недорого. Господині квартири терміново потрібні були гроші, ось вона і віддала її зі знижкою. У підсумку на місяць платив приблизно на 20% менше від середнього по ринку. Але це дуже не сподобалося мамі…

– Що, у білий світ біжиш? – запитала мати, дізнавшись про мій переїзд. – Усе тобі не сидиться вдома. Вічно треба кудись якомога швидше звалити.

–  Та ні, мам, – відповів я. – Просто мені так зручніше. Робота під боком, не треба вранці в маршрутках штовхатися.

– Ну, з цього погляду, звісно, так. Але ти все одно не пустуй. Вчасно спати лягай, не засиджуйся. Ох, хвилююся як, словами не передати, – мамка аж сльозу пустила, ось настільки засмутилася.

Півтора року я жив окремо від батьків. Півтора року мені сношали мізки по телефону, а не особисто. І це був, мабуть, найкращий час у моєму житті. Багато чого б віддав, щоб повернути його. Щоб знову вириватися з-під цього тотального ковпака. Але ні, доля розпорядилася інакше.

Якось раз шеф зібрав увесь колектив, від зама до прибиральниці, і сказав, що фірма закривається. Тобто ми отримаємо останню місячну зарплату, а потім вирушимо на вільні хліби.

«Не витримали конкурентної боротьби. Нас зжерла криза», – пояснив він. Потім висловив надію, що в нас усе складеться, і, наскільки знаю, пішов у запій.

Чи складно знайти нову роботу? З моїм досвідом і моїми знаннями – ні. Але за один день це зробити не вийде. Ніяк. Куди не сунься. То платять копійки, то кидають працівників направо-наліво. А грошей-то на оплату житла немає.

Я подушку безпеки фінансову не зробив. Купив собі, розумієш, новий компʼютер незадовго до цих подій. Вирішив звернутися по допомогу до батьків. Адже ми з ними не сварилися. Так, складні люди. Стосунки в нас теж складні. Але від цього вони не перестали бути мені мамою і татом.

– Мамуль, мені потрібна допомога, – набравшись сміливості, сказав я під час чергової телефонної розмови. – Грошей би перехопити… На кілька місяців. За квартиру заплатити нічим.

– О як… Знаєш, зараз такої можливості немає, – мама, здається, навіть зраділа.

– Як немає? У вас же завжди якісь накопичення були, і немаленькі. Шкода чи що?

– Можеш так вважати. Ні, і все. Немає де жити? Приїжджай до нас. Твоя кімната нікуди не поділася. Ти в ній виріс…

Підсумок сумний. Позичити ніде не вийшло. Друзі відмовили, самі на мілині. У жодному банку кредит не дали. У мікропозики, слава богу, розуму вистачило не залізти. З господинею квартири про відстрочку домовитися не вдалося. Довелося повернутися до батьків.

Знову живу під ковпаком. Звітую про кожен крок. Вчасно лягаю спати. Добре харчуюся. Роботу знайшов, ага… Тільки зарплати не вистачає на оренду квартири. Та-то дешева була, і отримував я непогано. А тепер ціни підлетіли.

Що робити – розуму не маю. Напевно, шукатиму підробіток. На все готовий, аби вирватися від батьків!