Каті подобалося, що її чоловік виправдовується. Надоїли його постійні ревнощі: «Ось нехай побуде в моїй шкурі,— зловтішно подумала вона,— може, тоді хоч щось зрозуміє».

Катя увійшла до квартири і одразу натрапила на строгий погляд чоловіка.

– Де ти була? — спитав Микола.

У руках у Каті було порожнє відро для сміття.

— Сміття виносила, — відповіла вона і простягла чоловікові порожнє відро.

Микола скорчив гидливу фізіономію.

— Ну, навіщо ти зараз мене обманюєш? — спитав Микола. – Відро вона виносила. Адже я знаю, що ти виходила зовсім не за цим.

— Ну, а навіщо, на твою думку, я виходила? – Спокійно відповіла Катя, проходячи повз чоловіка і прямуючи на кухню.

— А я хочу, щоб ти сама мені сказала, навіщо виходила, — відповів чоловік, ідучи за дружиною. – Чуєш, Катя? Сама!

— Я виносила сміття, — відповіла Катя, поставила відро на місце, дістала з шафи пакет для сміття і засунула його у відро.

«Ось вона й прокололася,— подумав Микола. – Навіщо їй тягати відро, якщо можна просто вийняти пакет зі сміттям з відра і винести його».

— Отже, відро, так?

– Відро.

— Все ти брешеш, — сказав Микола. — Якби ти виносила сміття, винесла б один пакет і все. І ніякого відра не було б.

– Пакет порвався, – спокійно відповіла Катя, – довелося йти з відром.

«Думає, що викрутилася, — подумав Микола. – Як би не так. Я тебе бачу наскрізь».

— Отже, ти, як і раніше, наполягаєш, що виносила відро?

– Як і раніше, – відповіла Катя, – наполягаю.

— Ну як тобі не соромно? — спитав Микола. — Адже ти — доросла жінка. У тебе син нещодавно одружився. А ти таке твориш. Говори, де була? По-доброму прошу.

— Та це відро я і виносила, — не витримала і закричала Катя.

— Три хвилини відро виносила?

– Чому три? – Здивувалася Катя.

— Тому що я засікав час, — закричав Микола і показав дружині секундомір. — Рівно три хвилини. Ти нічого не хочеш мені сказати, Катя?

– Ні.

– Гаразд. Але тільки не сподівайся, що це завжди сходитиме тобі з рук.

— Я не сподіваюся.

Катя повернулася до коридору. Микола за нею.

— Ти кудись збираєшся? — спитав Микола, побачивши, що дружина почала вдягатися.

– В магазин.

– Як у магазин? Знову у магазин? Та скільки ж це триватиме? Кого ти хочеш обдурити, Катя? Ти ж тільки вчора була у магазині.

– І що?

– І сьогодні знову до магазину?

– У нас закінчився цукор.

– Ах, цукор у нас закінчився! Допустимо. Чому ж учора ти його не купила. Вчора, коли ходила до крамниці.

— Учора я думала, що в нас ще багато цукру.

— А ти не брешеш?

– Не брешу.

— Ой, не бреши, Катя. Ой, не бреши. Адже я чоловік твій, а ти ось так зі мною робиш.

– Я кажу тобі правду.

– Правду? — знову закричав Микола. — То чому ж тоді я не вірю тобі, Катя, якщо ти кажеш правду?

– Не знаю чому.

– А я знаю! Тому що я відчуваю, що ти обманюєш мене. Серцем відчуваю. Скажи чесно, Катя, у тебе з’явився хтось інший?

– Ні, – спокійно відповіла Катя.

— Катя, відколи наш син одружився і живе окремо, ти дуже змінилася, — сказав Микола. — Я тебе не впізнаю. Може, таки у тебе хтось є? То ти скажи. Я зрозумію. Але тільки я хочу, щоби між нами не було брехні.

— Я говорю тобі правду, — відповіла Катя. – У мене нікого немає.

— А чому тоді три хвилини виносила відро? — вигукнув Микола. — А зараз ще й цей магазин! Чи не з ним ти розмовляла біля сміттєпроводу зайві дві хвилини? І чи не в цей момент він призначив тобі побачення біля магазину? А, Катя?

— Ну, хочеш, сам сходи до магазину, — сказала Катя. — А я вдома на дивані поваляюсь, телевізор подивлюся.

– Ха! — знову перейшов на крик Микола. — Ну, ось тепер мені все ясно. Поки я буду у магазині, він прийде сюди! За двадцять хвилин можна багато встигнути.

– Чому за двадцять? – обурилася Катя. — Сорок це мінімум.

– Сорок! – кричав чоловік.

– А скільки ти хотів? – закричала у відповідь дружина.

— До магазину п’ять хвилин пішки, — кричав чоловік. – Купівля цукру займе не більше п’яти хвилин. Тож, Катюша, не виходить у тебе сорок хвилин. П’ятнадцять! У крайньому випадку двадцять і більше.

Катя мовчки покрутила головою.

– Що? Нічого сказати? Ось і виходить, що зайві 20 хвилин ти хотіла провести з іншим. Адже так, Катя? Ну, зізнайся, тобі легше стане.

Але  Катя зараз більше цікавило інше.

— А давай поспоримо, Коля, що за двадцять хвилин ти цукор не купиш, — сказала вона.

– Що? — обурено сказав Микола. — Та я за п’ятнадцять хвилин куплю його.

— Не купиш і за двадцять.

– Куплю!

— На що посперечаємось, якщо не купиш?

— А от якщо ти програєш, то розповідаєш мені всю правду, — відповів Микола. — Якщо я програю, то можеш нічого не розповідати. І нехай це залишається на твоїй совісті. Домовились?

– Домовилися, – відповіла Катя.

— Тільки всю правду, Катя! – сказав Микола. — Напівправда мені не потрібна.

— Тобі буде вся правда. Але тільки ти спершу купи цукор за двадцять хвилин. Як обіцяв.

– Куплю. Не сумнівайся. А ти тоді розкажеш, хто він, звідки, як давно ти його знаєш і скільки вже ви з ним зустрічаєтеся.

— Усе розсаджу. Нічого не втаю.

— Ну, дивись! Не я це запропонував.

– Засікаємо час?

– Зараз, – сказав Микола. — Стривай. — Спершу я одягнусь і вийду з квартири. І тільки тоді засікаємо час.

– Домовилися.

– Скільки цукру купити?

— Досить одного пакета.

— Звіримо годинник, — сказав Микола.

Вони звірили годинник. Микола одягнувся, вийшов із квартири, подивився на дружину.
— Час пішов, — сказала Катя і подивилася на годинник.

Микола кинувся до ліфта. Катя спокійно зачинила за ним двері та пішла дивитися телевізор.

«Може, пішки? — думав Микола, стоячи біля дверей ліфта. – Ні. Пішки довго. Все-таки тринадцятий поверх. Та що ж це ліфт так довго не приходить?»

Час йшов. Микола нервово дивився на годинник. Минуло вже дві хвилини, а ліфта не було. Минуло три хвилини. Чотири.

«Я вже мав бути у магазині! — думав Микола».

Нарешті двері ліфта відчинилися. Він натиснув кнопку першого поверху.

«Тільки б дорогою ніхто не зупинив, — думав Микола, — аби ніхто не зупинив».

Ліфт зупинився на третьому поверсі. Але до нього ніхто не зайшов. Те саме повторилося і на другому поверсі. Вийшовши з ліфта на першому поверсі, Микола подивився на годинник. Спуск на перший поверх зайняв у нього рівно шість хвилин. Залишалося ще чотирнадцять.

Микол вийшов із під’їзду та побіг у бік найближчого мережевого універсаму. За дві хвилини чоловік був на місці.

— Де тут у вас цукор? — нервово спитав Микола у співробітниці, яка обережно розкладала товар на полиці.

— Там, — співробітниця махнула рукою у потрібний бік.

Микола побіг у вказаному напрямку. Схопивши пакет із цукром, чоловік кинувся до каси. Дорогою зрозумів, що пакет із цукром був порваний. Побіг назад. Взяв інший пакет. Знову побіг до каси.

Почав метатися від однієї до іншої. Але в усіх касах були хоч невеликі, але черги.

– Будь ласка, будьте людьми. Дозвольте купити один пакетик цукру. Дуже поспішаю. Усього один пакетик.

Миколу, звісно, ​​пустили без черги. Але тут з’ясувалося, що каса, куди його пустили без черги, не приймає картки.

— Оплата лише готівкою, — байдуже промовив чоловік середнього віку, який працював на цій касі.

«Дожились, — подумав Микола. — Вже чоловіки за касами сидять».

Микола простяг касиру тисячну купюру.

– Інших немає, – сказав Микола. – Так вийшло.

Касир неохоче взяв гроші.

— Можна по-швидше, — сказав Микола. — Дуже поспішаю. Дружина сама вдома залишилася. Погано себе почуває. Боюся, як би що не сталося.

Касир з підозрою подивився на Миколу, а потім почав перевіряти купюру. Переконавшись у тому, що гроші справжні, касир неквапливо відкрив якийсь зошит і записав туди номер купюри. Після цього теж неквапом пробив чек і дав Миколі здачу.

Коли Микола вийшов з універсаму і подивився на годинник, він зрозумів, що в запасі ще три хвилини.

«Встигаю, — подумав Микола і бігцем побіг додому».

Додому Микола повернувся лише за півтори години.

— Тобі пощастило, — сказав він дружині, — я застряг у ліфті.

«Ах, як добре, — подумала Катя, — ну, отже, тепер я з тобою трохи пограю в ревниву жінку».

– Не розповідай мені казки, – відповіла Катя, – у ліфті він застряг. А сперечався зі мною спеціально, аби втекти з дому? Так?

— Я справді застряг у ліфті! – закричав Микола. – І я не спеціально. Так вийшло.

– Ти зустрічався з нею? Так? Ну, скажи, що так? Я зрозумію. Все, що мені потрібно, це просто знати правду.

— З ким із нею? – закричав Микола.

— Я ж знаю, що в тебе є хтось, Коля.— сказала Катя.

— Що за нісенітниця? – кричав Микола. – Як ти можеш знати те, чого немає?

— Серцем відчуваю, Коля, — відповіла Катя.

— Ти не можеш щось відчувати, Катя. Бо нічого цього нема. Це плід твоєї уяви.

— Ну як тобі не соромно, Коля? – Запитала Катя. — Адже ти — дорослий чоловік. У тебе син нещодавно одружився. А ти таке твориш. Говори, де був. По-доброму прошу.

— Та в магазині я був, цукор купував, — закричав Микола.

Каті подобалося, що її чоловік виправдовується.

«Ось нехай побуде в моїй шкурі,— зловтішно подумала вона,— може, тоді хоч щось зрозуміє».

— І півтори години на це витратив? – кричала у відповідь Катя. – Думаєш, я повірю?

— Я сидів у ліфті більше години, — сказав Микола.

– А чому не подзвонив?

— А що б це змінило? – відповів Микола.

– Як що? Я б знала, де ти знаходишся, Коля. Але ти не подзвонив. Чому?

— Я не подзвонив з однієї простої причини,— кричав Микол,— мені просто не хотілося в цей момент ні з ким розмовляти. Особливо із тобою.

– Чому це? – Здивувалася Катч.

— Тому що коли я зрозумів, що застряг у ліфті, мені стало так сумно, що я не витримав і заплакав.

– Заплакав? – Ще більше здивувалася Катя.

– Так! – відповів Микола. — Тому що був упевнений, що поки я сиджу в цьому клятому ліфті, ти в цей час швидше за все зустрічаєшся з іншим. А я нічого не можу вдіяти. Я плакав від безсилля. Розумієш?

– Розумію, – сказала Катя.

— Ну, скажи щиро, Катя, у тебе хтось є? — спитав Микола. — Невже ти не бачиш, як мені тяжко? Пошкодуй мене.

— Я тобі відповіла б чесно, — сказала Катя. — Я призналася б тобі в усьому. Але ж ти не купив цукор за двадцять хвилин. Отже, я нічого тобі не скажу. До речі, а де цукор?

Микола озирнувся на всі боки і розгублено подивився на дружину.

— Ти де був,Коля? – Вже по-справжньому суворо запитала Катя.

— Я був у магазині,— відповів Микола,— купував цукор. Забув його на касі. Потім застряг у ліфті. Чому ти мені не віриш, Катя?

Катя суворо й мовчки дивилася на чоловіка.

— Між іншим, Катя, — вів далі Микола, — це не я, а ти мусиш почуватися винною. Тому що мені приховувати нема чого, а ти, я знаю, щось від мене приховуєш.

І на це Катя нічого не відповіла, а продовжувала мовчки дивитись на чоловіка. Її погляд став ще суворішим.

— Ну, хочеш, — вигукнув Микола, — ми зараз разом сходимо в магазин, і мені повернуть цей цукор. Я пам’ятаю, яка каса. На ній чоловік працює.

— Чоловік на касі? – Здивувалася Катя. — Ну ось що ти брешеш.

— Клянуся, що так воно й є. Я сам здивувався, як побачив. Напевно, цей мужик все ще там. І побачиш. І ти зрозумієш, що я говорю правду, і мені треба вірити.

— Ні, — сказала Катя, — сам забув, сам і йди за своїм цукром.

— Хитренька! – закричав Микола. — Поки я ходитиму, ти тут з кимось зустрінешся.

— Звісно, ​​зустрінуся, — сказала Катя. – Обов’язково зустрінуся. Я таких можливостей не втрачаю. Думаю, що сорок хвилин нам з ним вистачить.

— Чому «сорока хвилин»? Я за двадцять хвилин туди й назад.

— Та не сміши ти мене, Коля. За двадцять хвилин він встигне. Ми навіть хвилюватися не будемо, що ти повернешся не раніше, ніж за сорок хвилин.

– Ти що, серйозно не віриш, що я встигну за двадцять хвилин сходити в магазин, забрати свій цукор і повернутись назад?

– Не вірю.

— Засікай час,— сказав Микола,— якщо за двадцять хвилин я не повернуся з цукром, тоді… Я не знаю… Вимагай тоді від мене, що хочеш. Але якщо повернуся, тоді, Катя, ти розкажеш мені все.

– Домовилися, – відповіла Катя.

Коли Микола підбіг до дверей магазину, з’ясувалося, що він працює до 23.00 і вже закритий.