Мудра дружина дізналася, що її чоловік покохав іншу і вирішила зробити йому неочікуваний сюрприз
За великим святковим столом зібралося багато народу. Навіть можна сказати, що дуже багато. І усі вони рідні люди. Сьогодні у Людмили Миколаївни та Миколи Івановича весілля. Та не просте, а золоте! 50 років разом! А за столом зібралися діти, онуки та правнуки. Ось їх багато!
Першими привітати ювілярів і сказати слово встали двоє синів близнюків. Удвох говорити почали. Вони ж близнюки, звикли робити все разом.
– Дорогі наші золоті батьки! Спасибі вам! – почав Женя.
– Дякую за те, що ви зберегли кохання на все життя і у нас є і мама і тато, – сказав Міша.
– А це така рідкість: майже п’ятдесят років мати обох батьків, – продовжила дочка Віка.
«Ну от і відповідь на те питання, яке хвилювало мене все життя, чи правильно я вчинила, вибачивши чоловікові зраду?» – подумала Людмила Миколаївна.
Як же життя пролетіло швидко!
Давно це було. Одружена Людмила вийшла рано, ще тільки на другому курсі інституту навчалася. Студенток із її педагогічного запросили на бал курсанти військового училища. Не хотіла йти Люда, надіти особливо нема що.
Мама одна їх, двох сестер, піднімала, батько помер, коли вони ще були малими. І зараз у Людмили була одна мрія – швидше закінчити інститут, піти працювати та покінчити з бідністю. Вчитися треба, а не по вечірках ходити. Але мама наполягла.
– А раптом ти там свою долю зустрінеш? Військові – наречені завидні. Іди-іди! – Сказала мама, та й інститутська подруга наполягала. Їй дуже хотілося піти, а одна не наважувалася.
Пішла. І зустріла там свого майбутнього чоловіка.
Як одружилися, одразу діти пішли. Старший син, потім двійнята – теж хлопчики. Важко було. Інститут, діти, домашні турботи… Добре, що мама допомагала, та й сестра також багато допомагала.
У чоловіка нікого не було, він сирота, з дитбудинку. Жила молода пара в маленькому будиночку, який Людмилі дістався у спадок від її бабусі. Зручностей ніяких, туалет у дворі і так далі.
Взимку вугіллям грубку топили. Часто Людмила до мами дітей відвозила, у неї хоч і маленька квартира, але з усіма зручностями. Якби ще ближче вона жила, було б добре. Бо через все місто треба їхати. А чоловік, переважно, у своїй частині, на роботі.
Важкий це був період.
Але попереду Людмилу чекав ще важчий. Чоловіка перевели в іншу військову частину. Вирішили, що доки їде він один, облаштовується, потім за сім’єю приїжджає.
А Людмила, тим часом, інститут має закінчити і… четверту дитину народити. Незабаром він поїхав, а Люда дівчинку народила. Зараз Віка п’ятий десяток розміняла, от як давно це було! Як поїхав, Людмила до мами перейшла жити. Хоч і тісно, але стало легше.
Вікусі рік був, як Людмила отримала листа від чоловіка з вибаченнями, мовляв, вибач, зустрів свою справжню половинку, полюбив. Засмутилася сильно Люда, прочитавши таку звістку. Виходить, що вона не справжня половинка, а там зустрів справжню.
Довго не роздумувала над тим, що робити. Потрібно боротися. Але не за чоловіка боролося за Людмилу, більше за збереження сім’ї, насамперед боролася за батька своїх дітей. Їх же четверо у неї.
Вирішила їхати! А гроші на дорогу потрібні великі, місто то було далеко. Довго не роздумуючи, продала будиночок та поїхала. З усіма своїми малюками. Мама наполягала, щоб Віку залишила, маленька ще, але Людмила вирішила і її взяти.
В аеропорту відправила телеграму: “Зустрічай, їду з дітьми”. Вирішила не зізнаватись, що листа отримала. Приїхали. Ніхто не зустрічає. Бере таксі та їде у військову частину.
«Ось уявіть, як ми там з’явилися. – Розповідала потім Людмила матері та сестрі, – Вже, тепер і не знаю, що за важлива людина нами займалася. Розмістили нас у якомусь великому кабінеті, у червоному куточку, здається. Їжу з кухні принесли. Швидко чоловіка знайшли.
Заходить він, дивиться… Ось є вираз: «Як побитий собака», так він дуже підходить. Саме такий прийшов. Розгублений. Син старший до нього: «Тату, тату!», а двійнята вже й забули його, ну, а Вікуся нічого ще не розуміла. Він її й бачив лише на фотографії».
– Що ж ти не зустрів, – питає Людмила.
– Та я ж відпправив телеграму, щоб не приїжджала.
– Коли? Не отримувала я жодної телеграми, – відповідає Людмила.
– Як тільки твою про приїзд отримав, так і відправив тобі терміново, одразу ж, – каже.
– А ти що, не зрозумів, що я з дороги тобі давала телеграму? Я ж із аеропорту відправила телеграму.
Потім Людмила дізналася, телеграму, справді відправляв він на мамину адресу. Так Люда спеціально й написала з дороги, щоб не відмовляв від поїздки, а зустрів.
– Ну, дісталися і без тебе, давай тепер, вези нас додому, – каже Людмила.
Помовчав трохи, потім каже:
– Та я ж не один живу…
– Ти ж казав, що в гуртожитку в тебе окрема кімната. Що тобі підселили когось? – робить вигляд, що нічого не знає. – Та я зараз командира попрошу, щоб виселили.
– Гаразд, – каже, – я зараз цю справу залагоджу. Ти почекай трохи.
Повірив, що листа Людмила не отримувала. Зачекали години зо три, приходить і забирає дружину з дітьми, а вона нічого в нього не питає. І він нічого не каже. А невдовзі йому квартиру дали. Але у тому місті довго жити їм не довелося. Перевели його в іншу частину, в іншому місті.
Було ще інше. Пристрастився до випивки. Три роки пив поки що з армії не звільнили. Потім захворів, виpxзка була сильна, печінка постраждала. Після операції пити покинув. Чи то боявся. Чи дружина, все ж, вплинула. Тож і з цим довелося Людмилі боротися, і доглядати хворого теж довелося…
Отака історія… А на золоте весілля отримала Людмила подяку від дітей. Вони і знати нічого про це не знали, але ось, що сказали: «Ми найщасливіші на світі» У нас є такі чудові батьки!