Дідусь Степан та його улюбленці

Кожного вечора дідусь Степан вигулював свою собачку Жучку. Сьогодні, походивши з нею по дворі, дійшли до парку і збиралися повертатися додому. Жучка підбігла до сміттєвих баків і загавкав.
– Так відійди ти від смітника. Чого метушися? Пішли вже додому. Холоднішає.
Жучка на мить замовкла, подивилася на господаря. Потім підійшла до коробки яка лежала неподалік і заскиглила.
– Що ти там знайшла? – пробурчав дідусь, але підійшов до коробки. Придивився. – Що там, та це ж кошеня. Мертве чи що, не ворушиться. Кинь, пішли додому.
Жучка продовжувала скиглити. Потім засунула голову в коробку і перевернула кошеня, воно заворушилось – Так воно живе, – промовив дідусь Степан, – Відійди, дай подивлюся.
Він взяв кошеня на руки, придивився до нього.
– Зовсім маленьке, сліпе ще. Який ірод його сюди викинув? Жучка, що робити будемо?
– Гав, – відповіла Жучка.
– Згоден, треба взяти. Але чим годувати? Пенсія тільки післязавтра. Залишилося двадцять гривень. Я хліба хотів купити, адже він практично закінчився.
– Гав, – знову підтримала розмову Жучка.
– Та й то правда, без хліба можна обійтися. Купимо молока. Пішли в магазин.
Спільними зусиллями, кошеня вижило. З ім’ям дідусь не морочився, назвав Мурчиком. Щовечора тепер вони виходили гуляти втрьох, дідусь Степан, Жучка і Мурчик.
У кінці літа подзвонив син.
– Батьку, нас з Лідою терміново відправляють у відрядження. Теща поїхала. Колю немає з ким залишити. Можна ми до тебе привеземо? Він вже дорослий, дванадцять років. Я думаю ви впораєтеся. Він допоможе тобі по господарству.
– Звичайно синку, – зрадів дідусь Степан, – Дуже радий. Чекаємо його.
У перший день приїзду Коля дуже засмутився.
– Дідусь, у тебе, що ні комп’ютера, ні інтернету немає? Як ти живеш?
– Ні. А навіщо мені? Я і не вмію ним користуватись. У мене собака з котом є. З ними веселіше.
– Не думаю, мені в телефоні цікавіше, йду на вулицю в ігри на ньому пограю.
– Добре, тварин візьми, нехай прогуляються теж, – погодився дідусь.
Коля присів на лавочку і почав гратись телефоном. Мурчик сів поряд, а Жучка вирушила у своїх справах.
Раптом Мурчик схопився, вигнув спину і зашипів.
– Ох, який у тебе охоронець. Аж страшно. – засміявся, підійшов до нього дорослий хлопчина. – А телефон дорогий. А ну дай подивитись!.
Хлопець простягнув руку і спробував вихопити телефон. Мурчик зашипів ще сильніше і вчепився кігтями й зубами в простягнуту руку.
– Геть! – розсердився хлопець і відкинув кота. Штовхнув Колю і вихопив у нього телефон.
– Віддай, це мій телефон, – закричав Коля.
– Малий ще, – засміявся хлопець.
Піти він не зміг. Застиг на місці. На нього, наїжачився шерсть і вишкіривши зуби, насувалася Жучка. Очі її блищали, гарчання ставало все голосніше і страшніше. Раптом хлопець скрикнув. Кіт Мурчик вчепився в його ногу.
– Забери ти своїх тварин. Я тільки подивитися хотів. – Попросив перелякано хлопчина.
– Спокійно. – Сказав Коля. Забрав свій телефон у переляканого хлопця. – Ходімо додому. Дідусь напевно зачекався.
В останні дні, Микита навіть не згадував про телефон. Він подружився з місцевими дітьми і цілими днями пропадав на вулиці. Жучка і Мурчик завжди його супроводжували. Літо закінчилося. Він повернувся до себе додому.
– Дідусь, я обов’язково приїду до тебе на канікули. – Прощаючись обіцяв він. – Жучка та Мурчик, ви теж не сумуйте!
Жучка крутилася біля ніг, виляючи хвостом, лизнула його на прощання. Кіт Мурчик гляннув на Колю і відвернувся. “Довгі проводи – зайві сльози” – говорив його вигляд, потім довго дивився у вікно.
– Ми будемо чекати тебе. Повертайся. – Сплакнув дідусь.