Анастасія хотіла завагітніти, але вона не уявляла наскільки це буде складно

– Ви вагітна. Термін шість-сім тижнів. Детальнішу інформацію ви отримаєте після УЗД. Залишати будете

– Так, – відповіла я.

– Добре. Як старшій жінці, Вам треба пройти ретельне обстеження

– Я, я стара? Як ви мене назвали? – прошепотіла я і розплакалась.

Доктор спокійно, встала, налила мені води, щось туди накапала.

– Випийте. Заспокойтеся. Це гормони.

Я йшла містом і посміхалася. “Мама” – яке гарне слово. Вісімнадцять років я намагалася стати матусею і ось вийшло.

Перше, що спало на думку: “Куди подіти кота? Він у нас п’ять років. Чоловік шалено його любить. А раптом у малюка алергія на шерсть? Гаразд, мамі відвеземо. Чоловік. Треба Олегу зателефонувати. Ні, не треба. Скажу вдома. Так буде краще”.

– Настя це ж чудово, красуня! Як же я тебе люблю! – Олег сяяв, метушився, – Може хочеш щось? Ти відпочинь, я приготую.

– Любиш? Я скоро буду товстішою і ти мене розлюбиш, – я знову розплакалась.

Я плакала з приводу і без. Дивлюся телевізор – плачу, розмовляю з Олегом – знову плачу. Сльози текли не перестаючи. Дратувало все.

А ще я постійно хотіла їсти. Вранці, вдень, ввечері й навіть вночі.

Так з плачами ми дісталися до 16 тижня. Олег був дуже терплячий до моїх витівок. Правда жартувати перестав. Кожна жарт закінчувалася моїм плачем

Коли ми дізналися, що народиться дівчинка, я відразу придумала їй ім’я. Люція. Дуже красиве ім’я. Олег запропонував назвати її Марією, в честь матері, але я рішуче була не згодна. Тільки Люція!

Потім почався кошмар. Ноги набрякали. Ніс розпух і виглядав картоплею. Спати я не могла. Тиск стрибав. Голова крутилась.

“Господи, коли ж я народжу? Сил немає. Невже це триватиме вічно?” – постійно думала я.

Стояти не можу, спина болить. Лежати не можу, живіт заважає. “Напевно, я скоро помру” – ці думки почали приходити все частіше і частіше. Чим далі, тим гірше.

Десь на 36 тижні я кожен день прощалася з чоловіком назавжди, писала заповіт, просила у всіх пробачення. Подзвонила колишній подрузі, з якою була у сварці. У неї просила вибачення.

Одного разу роздягнулась, підійшла до дзеркала. На мене дивилася величезна, товста жінка з набряклим обличчям. Відразу передумала помирати.

Як би я не збиралася, не готувалася до пологів, вони почалися дуже несподівано. Олег запанікував. Я була абсолютно спокійна. Ми поїхали в лікарню.

Від знеболюючих я відмовилася, хоча й даремно. Я кричала так, що у самій вуха закладало.

– Ось Ваша донечка. Яка красуня.

Я простягнула руки. Маленьке чудо притиснулось до мене. Я завмерла. Ось воно справжнє щастя.

– Привіт, Марійка!

Я можу пройти цей шлях багато разів, аби почути биття її серця.