Минуле, яке ніколи не забудеш

Павло працює у фірмі, яка будує державну трасу. На їхньому шляху опинилось невелике село. Воно потрапляло під знесення. Всіх жителів переселили в місто. Тільки одна старенька жінка не покидала свій будинок. Їй пропонували хорошу квартиру і навіть доплату. Старенька від всього відмовлялася. Вже відключили електрику. Найближчий магазин був за десять кілометрів.

Павло виріши її переконати переселитись в місто.

Будинок був дуже старий. Незрозуміло було, як він ще тримався. Повіє вітерець і він розвалиться. Павло зайшов до кімнати. Відразу можна було зрозуміти, що тут жила стара людина. Вицвілі фіранки, обшарпана, радянська стінка. Все було запущено, але чисто.

– Добрий день, є хто живий? – гукнув Павло.

– Чого кричиш, я ще не глуха, – відповів жіночий голос.

До Павла вийшла стара жінка.

– Навіщо завітав? Виселяти мене?

Павло здригнувся. Всі слова, що він заздалегідь приготував, вилетіли з голови.  Чоловік Думав побачити перед собою неадекватну бабусю, а перед ним стояла міцна, адекватна, але дуже стара жінка.

– Галина Сергіївна, мені треба з Вами дуже серйозно поговорити, – промимрив Павло.

– Стривай, чаю хочеш? – Не чекаючи відповіді,відповіла вона, – він у мене свій, листя смородини, малини, чебрець. Хороший чай. Ось сядемо, вип’ємо і поговоримо.

Вона швидко накрила на стіл. Дістала пряники, розлила по чашках чай. Потім дістала з полиці альбом для фотографій. Альбом був старий, в оксамитовій палітурці.

– Ти чай то пий, пряники бери, не соромся.

– Дякую, але давайте я вам все поясню, – промимрив Павло.

– Не квапся, – сказала Галина Сергіївна.

Вона неквапливо розгорнула альбом, взяла фотографію. Довго її розглядала і простягнула мені. З фотографії на мене дивилися чотири хлопці. Пустотливі, усміхнені хлопці. Старшому, на вигляд, років вісімнадцять, молодшому близько восьми, інші десь посередині.

– Це Ігор, мій старший син, – промовила Галина Сергіївна і пальцем провела по його обличчю, – Бешкетник був. Школу прогулював. Лаяла я його. Навіть, одного разу, палицею вдарила, коли він баню спалив. Біг він від мене, аж п’яти виблискували. Ти чай то пий, охолов напевно.

– Дякую, а де він?

– З армії повернувся, в місто з друзями поїхав. Бійка там була, його і посадили. Там і згинув. Захворів на туберкульоз. Я не проводила його, у мене тоді Денис дуже хворів, – вдихнула вона і провела пальцем по обличчю середнього хлопчика

– Прикро, – поспівчував я.

– Денис дуже читати любив. Все з книжками сидів, на вулицю не виженеш. Він в технікум потрапив. У місто поїхав. Добре вчився. Всі хвалили його. Пожежа там в гуртожитку була, за дівчиною кинувся, врятувати вирішив. Так вони разом там і залишилися.

– Співчуваю, – сказав Павло.

– А це Микола, вони з Денисом однолітки, – вона вказала на іншого хлопця, – він слабким народився. У дитинстві хворів дуже. Потім спортом захопився. В районі змагання виграв. Нагородили його.

– А він де? – Запитав Павло.

– А армію забрали. Його в Афганістан служити відправили. Через три місяці повернувся до мене. У цинковій труні.

Вона трохи помовчала. Втерла сухі очі.

– А це, мій найменший, Віталік. Ласкавий, як кошеня. Завжди обійме, поцілує. Шкодував мене і батька дуже. По господарству допомагав.

– Він живий?

– Не знаю. У дев’яностих, на заробітки в Київ поїхав. Складна ситуація у нас була. Важко. Хотів допомогти. Будинок треба було полагодити. Поїхав, два листи надіслав і пропав. Ми і писали, шукали його. Все марно

– Лихі були роки, – погодився Павло.

– Старий мій, після цього захворів. Року не минуло, поховала я його. Ось з того часу одна і живу. Як я можу поїхати А раптом Денис живий? Він приїде, а мене немає. Де він мене шукати буде.

– Тридцять років пройшло, і у вас ще є надія? – зітхнув Павло.

– Нещодавно я сон бачила. Прийшли до мене сини. Красиві, статні, веселі. Всі прийшли і чоловік з ними. Стоять, посміхаються. Напевно за мною приходили.

– Та дурниці це, ви накручуєте себе, – сказав похмуро Павло.

– Хлопче, ти не виселяй мене. Я все розумію. Не довго мені залишилося, відчуваю я, – попросила Галина Сергіївна, – дай дожити в рідних стінах. Скоро сини прийдуть і заберуть мене.

Павло вийшов з дому. Йому було дуже шкода цю нещасну жінку. Він не став її вмовляти на переїзд. Сів у машину. Поїхав, а вона залишилася одна в своєму старому будинку, повним тіней з минулого.

Через тиждень вирішив Павло відвідати її, але не встиг…