Вирішила віддати старі речі майже задарма: чим мене вразили люди, які хотіли забрати їх. Невже нашим людям завжди мало

Періодично мені хочеться позбутися від старих речей. Дещо я відношу до благодійного фонду, дещо роздаю знайомим. А цього разу вирішила віддати речі за символічну платню. Бо речі специфічні та просто у благодійному фонді вони не потрібні.

Це було дитяче хокейне обмундирування. Син давно виріс, а речі все лежали на горищі, а там і пристойний шолом, і захист. Ще вирішила позбутися старого посуду, він простий, але пристойний: чайний сервіз без однієї чашки.

Виставила речі в інтернеті за символічні гроші. Я була б готова і безкоштовно віддати, якби знала людей, яким це справді потрібно. Але таких серед моїх знайомих не було.

Отже, за хокейне спорядження запросила 200 гривень (справжня ціна всього цього набору не менше 5 тисяч), за сервіз всього 100.

Дзвінки за оголошеннями почалися одразу. За спорядженням дзвонили найбільше адекватних людей, питали про розмір і стан, але були й такі, хто просто хотів збити ціну і забрати речі, схоже, для них це бізнес і практично всі, хто дзвонив, торгувалися.

Одна дама була дуже наполеглива, вона розповідала жалісливу історію про своє становище: грошей немає, роботи немає, а синові потрібне спорядження. Вона хотіла отримати все задарма. Я відповіла, що ціна і так сміховинна. І тоді жінка почала досить різко говорити, що для неї і це великі гроші. Причому тон її ставав звинувачуючим. Я була зовсім не готова до цього.

Я віддала б все безкоштовно, якби жінка не стала на мене наїжджати. На щастя, мені зателефонувала нормальна покупниця, яка була щиро рада купити стільки речей за сміховинну суму. Ми з нею домовилися зустрітися у торговому центрі і було приємно бачити, що вона прийшла із сином, якому й призначалися речі. То справді був успішний досвід.

З посудом все вийшло набагато гірше. Покупців особливо не було. Кілька разів подзвонили люди, які хотіли забрати сервіз просто так, але не змовилися. Потім зателефонувала жінка, вона сказала, що шукала саме такі чашки.

Вона має такий сервіз, але 2 чашки розбилися, і вона наполягала, щоб я віддала їй саме дві чашки, причому по 20 гривень за кожну. Я відбивалася, кажучи, що мені не потрібні 3 чашки, що залишилися, і сервіз віддаю тільки цілком, і що ціну я не знижую.

Зітхаючи, вона сказала, що ввечері за чашками прийде її чоловік. Домовилися на 18:00. О 18:20 нікого не було, і я зателефонувала жінці. Вона сказала, що чоловік уже поїхав, але він старий, і йому важко ходити і попросила, щоб я винесла сервіз на зупинку, пояснила, як одягнений її чоловік. Ще вона тиснула на жалість, повторюючи, що їй потрібні ці чашки.

І я запакувала чашки в пакет і пішла до зупинки. Але там нікого схожого цього чоловіка я не побачила. Я знову зателефонувала жінці, виявилося, що її чоловік був одягнений зовсім по-іншому. Загалом, втративши годину часу, я абияк зустрілася з її чоловіком і віддала сервіз за 100 гривень!

Загалом, я була вражена тим, що люди завжди хочуть більшого, навіть коли їм віддають речі майже задарма, вони завжди хочуть отримати щось згори.