Інна після 40 років вирішила професію змінити. Чоловік замислився

П’ятниця. Вечір. Василь, Інна та їхня донька Віка вечеряли.

— Наступного місяця я пізно додому повертатимуся, — сказав Василь. — Раніше дев’ятої і не чекайте.

«А я й не чекаю, — подумала Віка. — Повертайся, коли хочеш. Мені що? Мені тепер байдуже. Це, може, мама на тебе чекає. А я завтра від вас їду. Назавжди».

Але Євген не знав, що Віка їде. Вона купила собі квартиру. Інн це знала, але на прохання доньки нічого чоловікові не казала.

– Роботи на заводі багато? — спитала Інна.

— Знову ти дурні запитання ставиш, — сердито сказав Василь. — Ну, якщо я на роботі затримуватимуся, напевно, роботи багато.

— А-а, — байдуже спокійно сказала Інна.

— Ось тобі й «А», — передражнив дружину Василь. — Ще спитай, чому її багато. Мені іноді здається, ІНо, що ти мене взагалі не слухаєш.

– Слухаю, – сказала Інна.

— А чому тоді не чуєш? — сердито спитав Василь. — Кому я щодня повідомляю, що фахівців добрих на нашому заводі не вистачає. Набрали невідомо кого, а працювати нема кому.

– Так-так, – сказала Інна, – я пам’ятаю, ти вчора говорив. Вибач.

— Пам’ятає вона, — сердито промовив Василь. — Розізлить спочатку, а потім вибачається. Що ти пам’ятаєш?

— Що фахівців немає, пам’ятаю, — сказала Інна.

Василь важко зітхнув.

— Ні різець, ні свердло до ладу ніхто заточити не може, — вів далі Василь. — Чистоти поверхні жодної. Змінні майстри за голову хапаються. Один я й залишився кваліфікованим фахівцем на весь завод. Просили врятувати. Начальник цеху так і сказав, що без мене їм капець.

Прийдеться понаднормувати. Бо крім мене нема кому. Та й зайва копійка теж не завадить. Адже ми, — Василь багатозначно подивився спочатку на дружину, а потім на дочку, — можна сказати, тільки на одну мою зарплату і живемо.

Василь при найменшій нагоді нагадував дружині та дочці про те, яким значним він є і вдома, і на роботі. Він був упевнений, що секрет щасливого сімейного життя в тому і полягає, щоб не тільки бути добрим чоловіком і батьком, а й якнайчастіше про це нагадувати.

«Щоб не забували, хто я є у цьому домі, — думав Василь. — Бо якщо їм не нагадати, то вони одразу забудуть. Уже в цьому можна й не сумніватися. Жіноча пам’ять… Вона коротка».

Протягом багатьох років Інна у відповідь на подібні заяви або мовчки кивала головою на знак згоди, або хвалила чоловіка за його високу працездатність та відповідальність. Але цього разу ні мовчати, ні хвалити чоловіка Інні настрою не було. Бо донька завтра їде.

— Як же ти дістав мене цією своєю однією зарплатою, на яку ми тільки й живемо, — сердито сказала Інна.

“Я не зрозумів! — подумав Василь, широко розплющеними очима дивлячись на дружину. – Це що? Бунт на кораблі? Навіть не знаю, як і реагувати на такі заяви. Інна, я дивлюся, зовсім нахабніла. Вона серйозно забула, хто я такий? Не розуміє, хто сидить із нею за одним столом?

І замість того, щоб молитися за мене, боятися за мене, чути кожне моє зітхання, плакати за мною і сліз своїх не соромитися, вона собі таке дозволяє? Вона росомаха якась, а не дружина і не мати!»

Василь навіть не зрозумів відразу, що сказати у відповідь на таку нахабну заяву. Інна, бачачи, що чоловік мовчить, вирішила додати до сказаного.

— Я, між іншим, теж працюю, — сказала вона.

«Та що ж це діється таке в моєму домі, зрештою? – подумав Василь. — Вона навіть рота мені не дає відкрити. Я їй слово, а вона мені десять у відповідь. Говорить і говорить. І не втомлюється! І головне, що сміливо так каже. Звідки тільки сили взялися? Начебто правою себе вважає. Зовсім збожеволіла!»

— Працює вона, — гидливо промовив Василь, дивлячись на дочку і киваючи на дружину. — Толку від її роботи? Одна назва, що робота. Ті, хто працює, гроші до будинку приносять. А вона? І ще сміє стверджувати, що я дістав її, чи бачите. Як тобі таке, доню?

Василь суворо дивився на дочку.

«От тільки спробуй сказати щось не те, доню, — думав Василь. – Тільки спробуй”.

— А може, й тебе я теж дістав, Віка? — спитав він. — То скажи. Не соромся.

— Чесно кажучи, тату, так, — сказала Віка. — Дістав!

— Та хто ви обидві є, щоб вас діставали? — вигукнув Василь. — Дармоїдки. Сидять на моїй шиї вже скільки років, ніжки звісили і ще чимось незадоволені! Скажіть спасибі, що не залишив вас обох уже давно. Інший би на моєму місці плюнув би і пішов. А я ні.

Нахлібниці. Я, Інно, якщо хочеш знати, тільки заради ось неї, заради дочки і одружився з тобою. Так! І живу з тобою вже двадцять років через неї. Бо розумію, що без мене вам просто не прожити. Без мене вам кришка!

Інна ображено мовчала. Віка посміхнулася. Василь подивився на дочку.

– А ти, Віка, – сказав Василь. — Як ти могла? Батько, можна сказати, надривається цілими днями. Як кінь від верстата не відступає, щоб гроші в будинку були. А ти?

— Сам просив чесності, — відповіла Віка. – Отримай. І взагалі. Мені твої гроші не потрібні. Я вже сама заробляю. А завтра взагалі від вас піду. Мама знає.

Василь подивився на дружину.

– Ти знала? — спитав він.

Інна у відповідь мовчки кивнула головою. Василь подивився на дочку.

— Заміж, чи що, зібралася за когось? — спитав він.

«Одне на думці, — подумала Віка. — Начебто іншої причини зїхати від  батьків і немає, як тільки через заміжжя».

— Робити мені нема чого, — відповіла Віка. – Заміж! Щоб як мама цілими днями вислуховувати, як чоловік сам себе хвалить? Ні. Надивилась я на вас, любі батьки. Мені такого щастя не треба. Я собі квартиру купила. Вже перший внесок зробила. Завтра від вас з’їжджаю.

– Як це квартиру купила? – Не зрозумів Василь. — А де ж ти гроші взяла?

— Я вже рік працюю, тату, — відповіла Віка. — Ось і назбирала на перший внесок.

– Як це? — все ще дивувався Василь. – Нічого не розумію. Перший внесок? Назбирала? Ти ж в інституті вчишся?

— Ніде я не навчаюсь, — сказала Віка. — Відразу після школи я почала працювати. Мама знала. А від тебе ми це приховували. Я пропонувала мамі грошей на господарство та їжу. Але мама сказала, що гроші вам не потрібні. Вона хотіла, щоб я більше відкладала і якнайшвидше квартиру купила.

Думки у голові Василь плуталися.

“Моя дочка? Відкладала? – думав він. – На квартиру? Нам нічого не давала, бо мама сказала? Нічого не розумію. У голові туман якийсь».

— Яка ж у тебе зарплата, доню? — спитав Василь.

— Така сама, як і в тебе, тату, — відповіла Віка.

— Цього не може бути, — тихо промовив  Василь. – Так не буває. Дівчатка, у твоєму віці, не заробляють таких грошей. Скажи, що ти пожартувала, доню. Не лякай тата.

«Жінка, в принципі, не повинна собі таке дозволяти. Заробляти стільки, скільки я! – думав Василь. – Це не справедливо. Це жахливо. Це, зрештою, просто нелюдське по відношенню до мене. Тим більше, моя дочка. Моя Віка! Хіба я її цьому вчив?

Я думав, вона закінчить інститут і працюватиме як мама. Вийде заміж і стане залежною від чоловіка. І всі будуть щасливі. Цього не може бути. Вона бреше. Щоб мене позлити».

— А що тебе лякає, тату? — здивувалася Віка. — Що я не маю такої маленької зарплати, як у мами? Чи що я не почала вчитися в інституті? Так це все завдяки тобі, тату.

Дивилася на тебе, уявляла, що в мене такий чоловік буде і мені страшно ставало. Я вже років з десяти зрозуміла, що треба вчитися самій гроші заробляти, якщо не хочу мати такого чоловіка. Тому й не почала витрачати п’ять років на інститут, як мама.

— А чому ти не сказала мені, що працюєш і що в тебе така висока зарплата?

— Не хотіла тебе засмучувати, тату, — сказала Віка. — Знала, що засмутишся. От і мовчала.

Віка встала з-за столу.

— Спасибі мамо, було дуже смачно, — сказала Віка. – Піду речі збирати. Та не дивись ти, тату, так сумно на мене. Я у вихідні буду в гості до вас приїжджати. Тільки ти маму без мене дуже не втомлюй розповідями про те, яка ти велика людина. Про твою незамінність на роботі вже нема сил слухати.

Віка пішла до своєї кімнати. Василь подивився на дружину.

— Що скажеш? — спитав він. — Бачила? Сил нема слухати, а свою квартиру купила. Ні, щоб батькові з матір’ю допомогти. Я, як кінь, можна сказати, біля верстата надриваюся, а вона так запросто квартири купує. Мені, каже, вища освіта не потрібна. Що думаєш?

— Думаю, що настав час і мені змінити професію, — сказала Інна. — Хочу як Віка.

— У 40 років? — вигукнув Василь. — Думаєш, що кажеш, Інна? Хто ж у такому віці життя змінює? Ти незабаром бабусею, напевно, станеш. А крім того, ти п’ятнадцять років на одному місці відпрацювала. В інституті навчалася. А тепер що? Вирішила професію змінити?

– Вирішила змінити. Прикро, що 15 років тому це могла зробити.

– Та не сміш мене, – сказав Василь, – нічого в тебе не вийде.

– У всіх виходить, а в мене не вийде? — спитала Інна. – Чому? Чим я гірша за інших?

— Та вже повір мені, — сказав Василь, — якщо я кажу, що не вийде, то не вийде. Адже я тебе краще знаю. Ти ж дурненька. Чи не знала про це?

— А я спробую, — сказала Інна.

— А тут і пробувати нема що, — впевнено сказав Василь. — На що завгодно сперечатися готовий, що в тебе нічого не вийде. Тільки людей розсмішиш.

Інна замислилась.

— Мабуть, ти маєш рацію, Василь, — сказала Інна. – Поки ти зі мною, у мене нічого не вийде. Тож я зроблю ось що. Перш ніж змінити професію, я позбавлюся чоловіка.

– Як це? – Не зрозумів Василь.

— Ну ось що ти дурні запитання задаєш, Вася? — спитала Інна. – Не знаєш, як це робиться? Дуже просто. Ми з тобою розлучаємося.

Наступного дня Інна й поїхала.

— Як же так, Інна? — дивувався Василь. – Це не справедливо. Адже цю квартиру купував. А ти потребуєш половини. З якого дива?…

— Купили ми її у шлюбі, — відповіла Інна. — Отже, мені належить половина. Я на ці гроші собі однушку куплю.

— Совість не загризе? — спитав Василь.

— Чого ти хочеш від мене, Вася? — дивувалася Інна. — За законом мені належить половина квартири і половина дачі.

– Як? — вигукнув Василь. – І дачу теж вирішила забрати в мене?

– По-перше, не в тебе. Ми будували цю дачу, коли були одружені? Так? Так. Значить, будували разом.

— Але ж будували на мої гроші.

– Ні, не на твої.

— А чиї ж?

– На наші, – відповіла Інна. — А значить і квартира, і дача, і машина, і рахунки в банку — це все наше, Вася. Невже ти цього не знав? Не повірю. Протягом двадцяти років ти розповідав мені, який ти розумний, як тебе цінують на заводі. І раптом на тобі. Таких звичайних речей і не знав. Хто ж ти після цього, Вася?

— Та я все знав, знав, — почав виправдовуватися Василь. — Тільки мені й на думку прийти не могло, що ти так підло втечеш від мене і нахабно візьмеш свою половину. У тобі немає жодної краплі жіночої гордості. А я колись тебе любив.

— Я тут ні до чого, — сказала Інна. — Такий закон у нас у країні. Він змушує мене забрати в тебе половину. Адже не я цей закон приймала. Не стану ж я порушувати закон? До речі, забула тобі сказати, у мене незабаром зарплата буде такою самою, як і в тебе.

— Брешеш! — рипів зубами від злості Василь. — Це ти кажеш, щоб розізлити мене.

— Дуже мені треба тебе злити, — спокійно відповіла Інна. — Втім, напевно, тут ти маєш рацію. Хочеться трохи й позлити тебе. Але щодо зарплати – це правда.