Вирішила припинити спілкування з мамою. За тридцять років я так і не стала достатньо дорослою для своєї думки

Навіщо бачитися з людиною, яка тільки змушує тебе страждати? Але це на словах лише так просто та легко. Насправді все не так. Рідко виходить сказати матері:

– Мені не подобається, як ти поводишся. Не подобається, що ти ніколи ні в що не ставиш мою думку, не враховуєш моїх інтересів. Я більше не хочу з тобою спілкуватись!

Сказати так і більше не думати, не переживати і не мучитися муками совісті. Але нам усім з дитинства втовкмачують, що мама – це святе і головне в житті. А моя мама така людина, що існує тільки її думка та неправильна. У дитинстві вона припиняла будь-які мої спроби висловитися фразою:

– Не доросла ти ще, щоб з матір’ю сперечатися!

Зараз я ніби вже доросла. Минулого року виповнилося тридцять років. Але моєї думки для матері, як і раніше, не існує.

А в дитинстві справді віриш батькам. Намагаєшся їх якось у своїх очах виправдати і навіть зрозуміти, чому вони так поводяться з тобою.

Молодша сестра ось у нас ніколи матері не суперечила. У неї характер трохи інший. Вона все робить тільки так, як скаже мама. А я завжди бунтувала. Намагалася довести, що краще знаю, чого хочу.

Я навіть двічі втікала з дому! Можете уявити, як мені за такі витівки потім прилітало. Але це був єдиний спосіб довести матері, що вона нарешті прислухається до мого бажання, або наші відносини будуть виставлені напоказ.

А те, що хтось дізнається, що у мами не ідеальна сім’я для неї подібна до смерті. Наразі мені вже тридцять у мене є моя улюблена робота. Але мама ніколи не визнає, що я досягла якогось успіху.

В очі вона тільки каже мені, що я профукала всі можливості і займаюся не зрозумій чим. А от перед знайомими та сусідами вона мене хвалить тільки так! Там я розумниця-красуня і всього сама досягла.

Зараз я заробляю більше, ніж мама, вітчим і сестра разом узяті. Але все одно ніколи не почула доброго слова. Я, як і раніше, погана нендбала дочка. І все через те, що я намагаюся досі довести, що маю право на свою думку.

І тільки зараз до мене стало доходити, що це марно. І не важливо, чи виросла я чи ні. Ніхто не має права робити щось інакше, аніж це вважає мама.

Я приїжджаю в гості, щоб відвідати маму, але не витримую з нею близько трьох годин. Вона може звести будь-яку розмову до того, що я неправильно живу.

Я не так одягаюсь, не там працюю, не там купую помідори, даремно пішла на ці курси. Все, абсолютно все, я не так роблю. Ми сваримося, я йду геть. На наступну зустріч я налаштовуюсь більше місяця.

Я все життя чекала, що ось я виросту, і ми зможемо з мамою спілкуватися на рівних. Як дві дорослі людини. Але, мабуть, для мами просто немає людини, якій дозволено з нею спілкуватись на рівних.