– Тільки не кажи мені, що цей хлопець все літо приходив сюди…
Моя подруга та однокурсниця Настя працювала в цьому кафе вже друге літо. Її виховувала одна мама, а тому додаткові гроші для них були дуже потрібними. Іноді я забігала до Насті, в години, коли було ще небагато людей, щоб випити кави, та поговорити, поки вона займалася своїми справами.
– Ну як справи, що нового? – посміхнулася вона, коли я забігла до неї в черговий раз.
– Як завжди, нудно мені. Кота треба завести для різноманітності.
– Або познайомитися з хорошим хлопцем, – підморгнула подруга.
– Ти говориш так, як ніби це щось банальне.
– Дивись, он хлопець за столиком біля вікна. Кажуть, він уже пів року приходить в один і той же час і все когось чекає …
– Напевно дівчину. Як думаєш дочекається?
Подруга знизавши плечима попрямувала до відвідувачів приймати замовлення, а я все сиділа і не могла відвести від незнайомця очей. Нарешті він глянувши на годинник встав, розплатився і вийшов …
Через кілька днів я поїхала до батька в село, там і провела залишок літа. Вдалині від міської суєти було так спокійно і добре, я забула що таке соцмережі та інші пожирачі вільного часу.
Якось в середині вересня ми з подругою вирішили забігти в наше улюблене кафе після лекцій … він сидів там же за столиком біля вікна.
– Тільки не кажи мені, що цей хлопець все літо приходив сюди.
– А якщо скажу, що приходив незмінно в одні й ті ж дні, в один і той же час? – спокійно відповіла подруга, – Катя, пам’ятаєш ти обіцяла дати мені телефон твого лікаря, зуб розболівся, а до кого попало не хочеться йти.
Я полізла в сумку, дістала щоденник, раптом з нього вилетіла маленька, зім’ята, давно забута мною записка. Перед очима спливли події більш ніж піврічної давності: я спізнююся на весілля подруги, затримавшись в салоні, стою на ґанок, дощ ллє як з відра, а таксі, мабуть, вирішило влаштувати мені бойкот. Раптом поряд зі мною зупиняється автомобіль:
– Дівчино, вас підкинути? – чую приємний чоловічий голос.
– Та не відмовилася б, – посміхнулася я.
Ми їхали практично мовчки, до ресторану було не далеко, особливо і не розговоришся. Грошей хлопець не взяв, щось швидко написавши на клаптику паперу і вклав мені його в руки …
«П’ять тридцять, четвер, кафе біля фонтану» – прочитала я …
– Настя, він мене чекає, я згадала! – тремтячими руками взявши записку я попрямувала до столика хлопця …
Так я познайомилася з Максимом, своїм майбутнім чоловіком.
Минуло вже багато років, у нас двоє дітей, а ми й досі згадуємо історію нашої зустрічі. А щастя могло і не статися, якби не терплячість чоловіка. Напевно це доля і нам судилося бути разом…