Розлучниця: моя особиста історія про те, як іпотека розлучила мене з дружиною

Нам з дружиною ніхто ніколи не допомагав. Самі життя будували, на знімних квартирах тулилися. Моя Ольга завжди мене посмішкою зустрічала. Здавалося, вона ніколи не втомлюється – в хаті чисто, завжди приготовано щось смачненьке, сама весела –  щебече весь вечір, розповідаючи мені, що на роботі нового, так як день пройшов. І правило у неї було – мені завжди все в першу чергу.

 Спочатку мені черевики купить, а потім  вже для себе взуття шукає. Сварились ми часто – характер у Ольги вибуховий, трохи що не по ній, відразу в крик. Але і мирилися швидко.

Прийшов час про дітей подумати. Ми обоє дітлахів хотіли. Але поки свого житла немає, як дітей народжувати? Не хотілось нам по  чужих квартирах їх тягати. Тоді ми про іпотеку задумалися. Багатих дядечків у нас не спостерігалося, спадщини чекати нізвідки. Іпотека була єдиним виходом.

Що ж, обоє ми тоді добре заробляли, банк нашу заявку схвалив. Найдешевший варіант вибрали.  Вирішили відразу, як квартиру отримаємо, дитинку народимо. Ось такі плани були.

Спочатку все добре йшло. Я підробіток взяв, режим економії включили, справлялися перший рік, хоча важко було постійно себе обмежувати. До цього ми не замислювалися про те, щоб якось відкладати. Якщо хотілося що, купували. Якось премію мені дали, так навіть до Туреччини злітали. Чи не занадто дорого, а скільки задоволення! Потім не раз я про ті гроші згадував – як би вони виручили зараз!

Після Нового року дружину мою скоротили на роботі. Вихідну допомогу  виплатили, все по закону. Вона не звикла без роботи сидіти, відразу нову стала шукати. Через місяць зрозуміла, що за фахом не знайти, стала за будь-яку братися. Коли на ринок зібралася йти торгувати, сам не дозволив. Нічого там порядній жінці робити. Так що копійки з біржі – весь її дохід. Та випадковий заробіток іноді.

Зажурилася моя Оля. А мені сумувати ніколи: ще один підробіток взяв,  додому приходив поїсти і поспати, тому не відразу помітив, що цілими днями моя дружина на дивані лежить та телевізор дивиться. Потім думаю: депресія у неї, треба допомогти, підтримати. А у самого вже й сил немає ні на допомогу, ні на підтримку.

Так і жили. Я з роботи приходжу, втомлюся, аж в очах темно. Оля погодує мене – і знову до телевізора. Ми не розмовляли майже. Згадаю, як раніше жили – краще вже не згадувати! Весело було, хоч і сварилися іноді.

Нарешті побудувався наш будинок. Отримали ми ключі від довгоочікуваної квартири. Іпотека майже виплачена. А радості немає. І всі плани наші такими наївними здаються. Відчуваю, не хочу я більше з Олею ні жити разом, ні діточок народжувати та й взагалі вже більше нічого не хочу. Куди що поділося? І образа велика на неї і на себе. На неї за те, що не підтримала в важкий час, не допомогла. Як тепер довіряти їй? А якщо завтра захворію, що ж – на диван знову заляже? Може, і не правий я, поспішно суджу. Та й сам гарний. Як можна було  вплутатися в таку серйозну справу без грошових заощаджень? Я ж голова сімейства, а повів себе як наївний підліток.

Так наша любов і закінчилася. У новій квартирі, з виплаченої іпотекою. Поговорили ми з Олею, вирішили розходитися. Перегоріли всі почуття, закінчилися.

Ось так іпотека нас розлучила. Та що там – іпотека! Не готові ми були ні морально, ні фінансово до таких випробувань, ось і не витримали їх.