Пакунок сусідки зберігався в нас більше 10 років…
Коли я була зовсім маленька, в нашому під’їзді жили чудові сусіди, ми дружили між собою, ходили один до одного на свята. З часом всі кудись роз’їхалися, з’явилося багато квартирантів, які ні з ким навіть не віталися.
Так ось, на шостому поверсі, над нами, жила Анна Павлівна зі своїм сином. Все життя вона боялася, що він одружується не на «тій» дівчині. А ми з мамою подумки її майбутню невістку жаліли, адже характер у сусідки був далеко не подарунок.
І ось, надумав Сашко одружитися. Привів в квартиру дівчину. Струнка, молода брюнетка з величезними зеленими очима.
Анна Павлівна свою майбутню невістку не злюбила з першого дня. Але й не вигнала молодих з квартири. Нехай краще вдома живуть, ніж у інших людей кут знімають.
Через пару тижнів до нас у двері постукали. Увійшла Анна Павлівна, до грудей вона притискала пакунок з паперу, в такі раніше завертали ковбасу.
«Тут всі мої цінності, покладіть їх до себе, в сервант, будь ласка! Боюся, як би моя невістка Леся їх до своїх рук не прибрала! ». Мама знизала плечима – прохання простеньке. І засунула згорток на антресоль. Ми успішно про нього забули.
АннаПавлівна переїхала, квартиру вони розміняли. Зв’язок з ними був втрачений.
В цьому році ми свою квартиру виставили на продаж, покупець знайшовся дуже швидко. Розбирали мотлох, багато чого довелося викинути. І раптом на антресолі знайшли той самий згорток. Розрізали мотузку, а там біжутерія – кільця, ланцюжки, брошки. Я мамі сказала – нічого тут цінного немає, дрібнички.
Але вона наполягала – ці речі чужі, потрібно повернути їх колишньому власникові. Стали ми шукати колишніх сусідів, але Анни Павлівни вже в живих небуло. Зате ми роздобули адресу в столиці, де жили Леся і Саша. Мама знала, що я лечу в Київ у відрядження через 2 тижні. «Ось і віддаш їм, це їх спадок. Нам чужого не треба! »
Я підійшла до справи відповідально. Заздалегідь домовилася з Лесею про зустріч. Вони взяли мене до себе на квартиру. За 10 років у них дві дочки з’явилися. Але здивувало мене те, що все їх благополучне життя – цілком і повністю заслуга Лесі. Вона директор найкращої в столиці юридичної фірми. В той час Саша перебивається випадковими заробітками, а в основному – на машині дочок зі школи забирає і на гуртки різні відвозить.
Анна Павлівна невістку недолюблювала, а фактично, вона її сина з болота витягла, в дорогу столичну квартиру заселила.
Я простягнула їм згорток. Саша скривився: «Ой, та не потрібні нам ці цяцьки. Могла б і не привозити їх. Але ти не думай, ми тебе раді бачити! »
А Леся з лагідною усмішкою прийняла з моїх рук біжутерію і подякувала: «Ось, буде дівчаткам пам’ять про бабусю! Спасибі за турботу!”
Які ж, все-таки, люди різні …