– Невже це мій дім?- свекруха не могла стримати сліз

Одразу після весілля, ми з чоловіком взяли велику квартиру в іпотеку і чемно її виплатили достроково. Через два роки після весілля мама чоловіка почала жити з нами. Стосунки у нас з самого початку були дуже теплими, вона легко прийняла мене в сім’ю.

Її старша дочка, Уляна, обдурила свою матір при розміні квартири. Залишити Любов Михайлівну на вулиці ми з чоловіком  просто не змогли.

У нас вдома свекруха відчувала себе зайвою. Вона боялася зайвий раз вийти з кімнати, поїсти її доводилося витягувати мало не силою. Любов Михайлівна – інтелігентна скромна жінка, а тому в спільному проживанні я проблем не бачила. А їй було незручно жити з нами. Вона постійно намагалася дати нам гроші зі своєї і без того невеликої пенсії:

– На, за оренду трошки, візьми. – раз на місяць мама чоловіка намагалась вручити мені конверт.

Я відмовлялася. Я вважала, що мамі чоловіка гроші потрібніші. Тим більше, ми не бідували. З нашого боку ніколи не було ніяких натяків ні на оплату квартири, ні на покупку продуктів. Я вважаю за  свинство – брати гроші з настільки близького родича. Тим більше, вона виростила мого чоловіка і виховала його хорошою людиною. А Любов Михайлівна так не могла:

– Мені не комфортно, що я сиджу у вас на шиї. І що заважаю вам, у вас своя сім’я.

Поки ми з чоловіком були на роботі, а дочка в школі, Любов Михайлівна цілими днями прибирає і все вичищає квартиру. Сама вона не любителька великої чистоти, але так вона намагалася нам віддячити.

Я її постійно просила, щоб вона себе не обтяжувала, але це було марно. В туалет свекруха теж не могла пройти, коли всі будинки. Вона терпіла до останнього, а в її віці це неприпустимо. Розмови і вмовляння ні до чого не привели:

– Я в гостях і поводжуся відповідно. Ви не можете мене нічим дорікнути. – говорила свекруха.

Тоді ми з чоловіком вирішили її переселити. Ми живемо в передмісті, поруч приватний сектор і кілька селищ. В одному з них продавався невеликий будинок – одна кімната, кухня, сан вузол. Маленький будинок з панелей, зверху обшитий сайдингом, виглядав досить симпатично. Упорядкований, що важливо для людини пенсійного віку – газ, каналізація, електричне опалення та водопостачання. Ділянка в 6 соток з різними посадками. І ціна була досить адекватна.

Порадившись з мамою чоловіка, рішення було прийнято: беремо. Частина грошей у нас була, половину взяли в кредит.

Переїзду Любов Михайлівна зраділа. У неї на очах стояли сльози, вона кілька разів перепитала:

– Це мені? Це мій будинок? Правда? – почувши позитивну відповідь, вона розплакалася від щастя.

Вона поривалася обійняти сина, обняти мене, затискав внучку. Вона навіть трохи підскакувала від нетерплячки. Ми перевезли її речі, Любов Михайлівна обходила свої володіння:

– Тут огірочки будуть, там полуницю висаджу. Варення буде – пальчики оближеш!

Вона скомандувала, як розставити меблі і розклала речі. Ми відкланялися, отримавши чергову порцію подяк і запрошення в гості. Будинок був оформлений на чоловіка.

– Не вистачало ще, щоб Улянка прийшла частку свою вимагати. Так краще буде. – погодилася Любов Михайлівна.

Уляна дізналася про переїзд своєї матері не відразу, а приблизно через пів року. Захопити квартиру їй здалося мало і вона приїхала до матері набиватися в спадкоємиці. Наскільки я зрозуміла, спочатку Уляна з сином планували оселитися у своєї мами. Але, на щастя, розміри будинку не дозволяли їм розташуватися з комфортом: якщо для однієї людини кімнати в 15 квадратів цілком достатньо, то ужитися в таких умовах втрьох – досить проблематично.

Материнське серце все пробачає. Яку б біль не завдавали діти, ми все одно їх любимо. Любов Михайлівна раділа візитам дочки, яка привозять їй внука. Приїжджала Уляна до мами до тих пір, поки не дізналася про те, що будинок моїй свекрусі не належить.

Зрозумівши, що ловити нічого, що нічого вона більше від матерів не отримає, Уляна зникла так само несподівано, як і з’явилася.

Любов Михайлівна з головою поринула в городні турботи: щось садила, обробляла, виполювати бур’яни. Свіже повітря йде їй на користь – пенсіонерка розцвіла. В моїй історії немає драми або нахабства. Просто потрібно ставитися до людей так, як хочеш щоб вони ставилися до тебе.

Любов Михайлівна мене прийняла, я жодного разу в житті не чула від неї жодного поганого слова. І, коли настала наша з чоловіком черга віддячити цій чудовій жінці за добро, ми це зробили з великим задоволенням. У міру своїх сил, звісно.