– Не переживай. Ти так само рахуєшся в нашій компанії. Стаж йде, зарплата на картку. Але вдома ти потрібна більше…

Я вляпалась в справжню халепу. Зовсім несподівано на роботі у мене зав’язався роман з нашим одруженим начальником. Мені він дуже подобався, але я розуміла, що наші відносини не мають майбутнього, адже в нього є дружина.

Несподівано він подає заяву на розлучення. Я не могла бути причиною цього, оскільки крім вечері в ресторані, між нами нічого не було. Я була дуже рада, адже переді мною відкрилися двері в щасливе життя.

З цього моменту починається казка. Ми їдемо на курорт, а повернувшись з відпочинку Артур заявляє всім на роботі, що ми – пара. Я перебуваю в стані ейфорії, тому, коли Артур зробив мені пропозицію, я відповіла позитивно. Ми стали жити в його квартирі.

Я підозрювала, що щастя не може тривати вічно. Наша ідилія закінчилася, коли я дізналася, що молода дівчина народила дитину від мого чоловіка. Випадковий зв’язок, нічого особливого, як він висловився. Молода матуся виховувати дитину не захотіла, зате Артур з радістю прийняв сина, привіз його додому.

Якби це не сталося зі мною, ні за що б не повірила, що так буває. Чоловік категоричним тоном заявив, що відтепер дитина живе з нами. Я буду сидіти з ним самостійно, або, якщо захочу, він найме няню мені на допомогу.

– А як же робота? – запитала я.

– Не переживай. Ти так само рахуєшся в нашій компанії. Стаж йде, зарплата на картку. Але вдома ти потрібна більше.

Все сталося так швидко, що я ледве схаменулася. Якось раз запитала, а чи будуть у нас спільні діти. Артур відповів розмито:

– Звичайно. Через пару років. Треба Артема на ноги поставити. Цю квартиру продамо. Будинок купимо. Всім місця вистачить.

Але я розумію, що на здійснення цих планів можуть піти роки. Та й син у нього вже є, а ось у мене – ні, хоч я і проводжу кожен день з немовлям на руках. Тій дівчині чоловік ще й приплачує, щоб вона своїх прав на дитину не заявляла.

Тепер мені стало зрозуміло, чому Артур розлучився з дружиною. Вона про все дізналася. А мене, лагідну і скромну, він в курс справи не поставив. Нянькою зробив. Подруги кажуть: «Тобі неймовірно пощастило. Сиди з малюком в шикарній квартирі, гуляй з ним в парку, зарплату отримуй.»

Але мені такий розклад не подобається. Я фахівець з вищою освітою. Я взагалі не хочу сидіти вдома безвилазно. Без вихідних. Втрачати свої професійні навички. І сторонню людину, няню, бачити вдома теж не хочу. Стати мамою – перспектива туманна.

Я вже стала сумніватися – чи правильно я зробила, що вийшла заміж за Артура. Ми надто різні. Він – авторитарна особистість, а я – не звикла підкорятися. Скільки мені доведеться виховувати чужу дитину? Років 15? Поки він не стане самостійним? Чоловік дивиться на немовля і розчулюється, а в мене ревнощі встромляють свої гострі голки.  Та й які ще сюрпризи мені піднесе мій чоловік? Може, ще пару дітей підкине на виховання. Відчуваю себе заручницею ситуації.

Мені в цьому році 30 років. Чи знайду я чоловіка кращого, ніж Артур? Чи не звільнить він мене з роботи, якщо я наважуся від нього піти? Чи зможу я жити роки з чужою дитиною, виховувати його, як рідна мати?

Багато питань у голові крутиться, боюся зробити невірний вибір. Але малюкові всього кілька місяців, а я вже шалено втомилася від догляду за ним. Треба щось вирішувати. Так далі тривати не може.