Нахабна попутниця з синдромом – Мені всі повинні …

Розповіла знайома, далі з її слів. По молодості вирішили ми якось з чоловіком на відпочинок в Одесу з’їздити. Викупили все купе – вартість квитків на ті часи не велика, хотілося влаштувати собі свято, відпочити.

Ще при посадці я помітила, як на нас поглядає якась тітонька з дитиною. Примітила, значить.

Зайшли в вагон, розмістилися, розлили винце. Сидимо, розмовляємо, насолоджуємося приємним вечором.

Тут тихий стук у двері. Відкриваю, а там та сама жінка з перону

– Вибачте, я помітила, вас тільки двоє в купе. Можна я до вас з сином переляжу, а то у нас студенти їдуть, веселяться.

Я оторопіла, а чоловік не розгубився

– Ми все купе викупили, так що до нас переселятися не можна. Можете не вмовляти.

І закрив перед носом тітоньки двері.

Через півгодини йому треба було вийти “до вітру”. Тітонька стежила мабуть, тому що тут же влетіла в купе зі своїми речами і без всяких розмов стала розкладатися. При цьому матрац з нижньої полиці переклала на верхню

Я сиджу, дивлюся на все це. Ну не битися ж з нею. Вирішила чекати чоловіка, мало що, може все ж він добро дав.

Благовірний, повернувшись в купе, здивувався новому сусідству ані трохи не менше.

– Жінко, вам же сказали, місця викуплені.

– А чого я тебе питати повинна? Молоко не висохло, щоб вказувати мені.

Чоловік ошелешено моргнувши, пішов кликати провідницю. Але та явно нічого не збиралася робити. Чоловік зажадав викликати міліцію, але і їх вона кликати не побажала.

Тоді Чоловік пішов в сусідній вагон і пояснивши іншому провіднику всю ситуацію, попросив викликати наряд.

Вже через п’ять хвилин жінка з синдромом «Мені всі повинні» покірно збирала свої речі. І вирушила вона не в сусіднє купе, до студентів, а в плацкарт, так як квитки у неї були взагалі в інший вагон, на боковини …