Мама переконала Василя, що якщо він бере жінку з дитиною, то вона й слова йому кривого не скаже. А якщо ця жінка ще й багата, то її можна й використати. Але карма спрацювала миттєво

Віра Іванівна та її син Василь сіли снідали. Помітивши на собі пильний погляд матері, Василь захвилювався.

— Чого ти так на мене дивишся, мамо? — спитав він.

– Як так? — здивувалася Віра Іванівна. — Нормально дивлюся. Як і завжди. Що? Не можу хіба на синочка свого подивитися, помилуватися ним?

— От коли ти так на мене дивишся, мамо, мені здається, що ти щось задумала, — сказав Василь.

— Скажеш тоже, — відповіла Віра Іванівна. – Задумала! Що я задумати можу?

Вона сумно зітхнула та махнула рукою.

— Я своє вже задумувала, — приречено сказала Віра Іванівна.

— А зараз, мамо, ти мене вже серйозно лякаєш.

– Не говори дурниць. Нікого я лякати не збираюся. А ти мені ось що краще скажи. Ти з Людмилою своєю ще довго гулятимеш?

– З Людою?

– З нею!

— Так це… Ні, мабуть. Незабаром кину її. А що?

— А може, тобі її не кидати? — відповіла Віра Іванівна.

– Чому?

— Кинути — справа нехитра.

– В якому сенсі?

— Розлучитися завжди встигнеш. Навіщо поспішати?

— Та я не те що поспішаю. Просто вона мені не така вже цікава. Час щось нове знайти.

— Думаєш, настав час? Одне іншому ж не заважає. Знайди, яка цікавою буде, але з Людою не розлучайся.

— А Люда мені тоді навіщо?

— Ви вже скільки часу зустрічаєтеся?

— Півроку майже.

– Ось! Півроку. А жодного зиску від цих зустрічей ти ще не отримав. А говориш про якесь там розставання. Серйозні чоловіки, які мають голову на плечах, так не роблять.

— А як вони роблять?

— Насамперед вигоду з неї отримати треба. А потім уже й кидати. А чого? Виходить, дарма і гуляв із нею? Чи що?

— Вигоду, кажеш, мати? І як це зробити?

— Одружися з нею.

— Ти у своєму розумі, мамо? Думаєш, що кажеш? Одружитися! На кому? На Люді, чи що?

— На Люді!

— Та ж у неї дитина!

– І що? Що вона тебе, об’їсть, чи що? Подумаєш, дитина! Теж мені, дивина! Адже тобі не всиновлювати її. А вона за це на тебе молитиметься. Розумієш?

– Не розумію. З чого їй молитися на мене?

— Як із чого? Та за такий твій вчинок, що ти візьмеш її з дитиною, вона, по-перше, повірить, що ти її по-справжньому любиш, а по-друге, вважатиме тебе чесною людиною.

— Та я не хочу, щоб вона молилася на мене. Ось ще чого бракувало. І мені зовсім не обов’язково, щоб вона вважала мене за чесну людину. Обійдусь. Переживу якось. А тим більше, я не хочу, щоб вона всерйоз повірила, що її люблю. Де тут вигода? І навіщо це мені треба?

– Потім! — відповіла Віра Іванівна. – І вигода тут пряма. Ти озирнися тільеи. Подивися, як ми з тобою живемо. Удвох в однокімнатній квартирі. Снідаємо на кухні шестиметровій. А Люсда твоя заробляє по сто майже тисяч на місяць. І аліменти на дитину отримує від колишнього чоловіка. Ці аліменти майже вдвічі більше, ніж твоя зарплата. І живе вона, між іншим, у трьохкімнатній квартирі!

– І що? Моя тут у чому вигода?

– В тому! Коли одружишся з нею, ви квартиру її продасте. Додаєте ще грошей та купите шестикімнатну.

«Ага, як же, — сердито подумав Василь, — скажи ще семикімнатну купимо! Тримай кишеню ширше».

— На що ми купимо її? – закричав він. – На які шиші?

— Не кричи, — спокійно відповіла Віра Іванівна. — В неї, мабуть, гроші є. У крайньому випадку вона позичить. Не це головне. А те, що коли повністю розплатиться, ви з нею розлучитеся. Розумієш тепер?

Василь замислився. У цей час до квартири зателефонували.

— Іди, мамо, відкривай. Це, мабуть, твій наречений прийшов. Василь Васильович. Щось його давно не було видно. Як учора повечеряв, так і зник кудись.

— Скажеш тоже, — усміхнулася Віра Іванівна. – Наречений! І зовсім він не пропадав. Просто, у нього були, певно, якісь справи.

Вона пішла відчиняти. Через деякий час вона та Василь Васильович удвох прийшли на кухню.

– Що на сніданок? — радісно поцікавився чоловік. – Бачу, бачу! Млинці! Це добре. А ти, Васька, чого сумний такий?

— Не сумний, а задумливий, — відповів Василь.

– Про що задумався?

— Ось вона нехай тобі розповість, — відповів Василь, киваючи на маму. — У неї це краще виходить.

Віра Іванівна докладно виклала свій план дій.

— Гарний план, — сказав Василь Васильович, — Розумна мама, Вася в тебе. Але тільки шестикімнатну квартиру обов’язково оформи на себе. Тоді ти зможеш зареєструвати туди свою маму та мене.

— А тебе з якого дива? – здивувався Василь.

— Тому що я тоді її чоловіком стану. Зараз я на твоїй мамі одружуватися не можу. Сам розумієш. Я живу в гуртожитку, а у вашій квартирці особливо не розбіжишся. А коли її буде зареєстровано у шестикімнатних хоромах, вона переїде туди жити. А я переїду до неї. Нам двох кімнат буде достатньо.

«А після того, як вона мене там узаконить, — думав Василь Васильович, — я тоді свого сина туди жити запрошу. А то він, бідолаха, місяць як звільнився, і не зрозумій де живе. А я таки батько. Хвилююся за нього».

— Синку, — сказала Віра Іванівна, — сподіваюся, що ти не станеш на шляху щастя своєї мами.

— Гаразд, — відповів Василь. – Умовили. Одружуся з Людмилою. Але як мені переконати її купити іншу квартиру? Адже вона, напевно, запитає, навіщо їй таке щастя?

— Скажеш, що хочеш велику сімʼю, — порадив Василь Васильович. – Дітей багато хочеш. Жінкам це подобається. І твоя Людмила це одразу оцінить. Не сумнівайся! Можеш ще додати, що таким чином ти ніби всю відповідальність за квартиру приймаєш на себе. Ну щоб вона не хвилювалася.

— Ти мій розумник, — лагідно сказала Віра Іванівна, дивлячись любовно на свого майбутнього чоловіка.

І вже цього вечора Василь зробив Людмилі пропозицію. Людмила з радістю погодилася. Адже вона не знала, що задумали проти неї.

А незабаром після весілля Василь заговорив про нову квартиру.

— Семикімнатну гарну квартиру знайшов, — сказав він. – І коштує недорого. Там усім місця вистачить.

— Нам тут місця вистачає, — відповіла Людмила.

Василь розповів заздалегідь підготовлену промову.

– А скільки вона коштує?

Василь назвав ціну. Людмила жахнулася. Сказала, що їй таке не потягнути.

— То ти позич тоді, — порадив Василь. — А цю квартиру свою продай. Навіщо нам дві? Але обов’язково оформи нову квартиру на мене. Так і мені, і тобі буде спокійніше.

– Мені?

– Повір. Тим більше, я думаю зараз не так про нас, як про наших майбутніх дітей. І взагалі. Ти мене ж мене кохаєш? Довіряєш? мені Тоді до чого всі ці розпитування? Не хочеш купувати, так й скажи.

Василь зробив скривджене обличчя та відвернувся. Тому Люда вирішила не сперечатися з ним і погодилася.

— Але я маю умову, — сказала вона. – З тебе перший внесок.

Василь поговорив із мамою.

— Погоджуйся, — сказала Віра Іванівна. — Після розлучення ми все одно залишимося в плюсі.

– А де гроші візьмемо?

— Цю квартиру продамо. Купимо кімнату, а решту – на перший внесок.

Так вони й зробили. І Василь віддав Людмилі гроші на перший внесок. Людмила зібрала всі необхідні документи, і семикімнатну квартиру було придбано.

— За неї ще тридцять років розплачуватись доведеться, — скаржився Василь мамі, коли квартиру було оформлено. — Шалені гроші віддавати доводиться.

— Треба потерпіти, синку, — відповіла Віра Іванівна. – Що робити? Таке життя. Але ти бачиш, що твоя мама щаслива.

Через місяць, після того, як Віра Іванівна була зареєстрована за новою адресою, вона вийшла заміж. І Василь Васльович переїхав до неї жити. А невдовзі у квартирі з’явився і його син Марк.

— Та що це таке, Вася? — дивувалася Людмила і скаржилася чоловікові. — Не квартира, а зборище твоїх родичів. Твоя мама – це зрозуміло. Але Василь Васльович з якого дива тут? А тим паче його син!

Але Василь тільки махав рукою у відповідь і казав, що квартира велика, місця всім вистачить.

— Я ж узяв тебе з дитиною! – відповів він. – Слова не сказав. А ти? Замість того, щоб молитися на мене, тільки безглузді запитання ставиш. Василь Васильович їй не догодив. Синок його їй завадив. А те, що він чоловік моєї мами, це, на твою думку, вже нічого не означає? Чи що? Невже ти не бачиш, як вони кохають одне одного? А Марк? Він тепер мені як брат.

– Я розумію. Але Василь Васильович і Марк, обидва на мене так дивляться. Я їх боюся.

— І даремно. Вони по-своєму добрі та хороші люди.

– Хороші? Та вони перетворили квартиру на якусь… Не знаю навіть, як і сказати. Я таке у фільмах про бандитів бачила. Як називаються місця, де вони збираються?

– Ти перебільшуєш. Ну, так, у них небездоганне минуле. Обидва по-молодості наробили помилок. І що? Коли це було? Тим більше, що вони вже повністю розрахувалися із суспільством за своє сумнівне минуле. І зараз обидва встають на новий, світлий шлях.

— Ти впевнений, Вася, що вони на нього встають? Бо до них такі люди у гості приходять. Що…

— У всякому разі, Людмило, вони намагаються це зробити. Давай не заважатимемо їм та їхнім друзям. Які також, мабуть, стають на новий шлях. Домовились? Часи змінюються. І ми змінюємося разом із ними. Ти ж знаєш.

— Але чому ти думаєш, що твої родичі змінюються на краще?

— А куди ж їм ще змінюватись? Звичайно, на краще!

— А, на мою думку, вони йдуть не тою дорогою?

— Отже, ми з тобою по-різному дивимось на людей.

– Чому?

— Тому що я, Людмило, на відміну від тебе, не звик думати про людей погано.

«Добре, що я не продала свою квартиру, — подумала Людмила, — є куди поїхати»

Ніхто й не помітив, як Людмила зібрала свої речі і разом із дитиною повернулася до своєї трьохкімнатної квартири. Лише за три дні звернули увагу на її відсутність.

Стали з’ясовувати. Коли дізналися, що Людмила поїхала до себе і до того ж подає на розлучення, обурилися не на жарт.

Найбільше обурювався Василь Васильоіич. Сказав, що у такому разі він теж подає на розлучення. Тому що його обманом змусили одружитися з жінкою, яка не має нічого. Віра Іванівна обіцяла, що все виправить та зателефонувала Людмилі.

— Повертайся додому, не грай кіна! — кричала Віра Іванівна. — І живи з чоловіком, як живуть усі порядні дружини. І плати за квартиру. Тобі ще тридцять років платити за цю квартиру. Чи ти думаєш, що за тебе це хтось інший зробить?

Але Людмила чомусь відмовилася від такої пропозиції. Квартиру довелося терміново продавати. Грошей вистачило, щоб розрахуватися з банком.

Віра Іванівна та Василь знову живуть удвох, тільки тепер не в окремій квартирі, а в маленькій кімнаті, яка знаходиться на другому поверсі у гуртожитку.