– Але ти сама винна. Приїжджала б частіше, знала б, як твоя племінниця виглядає. Зажерлась у своїй столиці, зазналася.

Світлана жила одна ось уже 5 років. Жінка не відповідала ні на чиї залицяння, хоча бажаючих було більш ніж достатньо. Молода красива жінка, з трикімнатною квартирою в столиці  та кар’єрою – завидна партія.

З моменту смерті чоловіка вона повністю зосередилась на роботі, щоб відволіктись від поганих думок. Відносин жінці не треба було, чоловіка вона любила більше життя і так і не змогла змиритися з втратою. Світлана шкодувала  тільки про одне – дитину від коханого не народила. Думала, що встигну. Хто знав, що так воно все повернеться?

Світлані  зараз 37. І півтора року тому від неї з’їхала скромна дівчина Люба, прислана їй троюрідною сестрою Ксенією з селища десь під Чернівцями. Прожила Люба у Світлани п’ять років.

– Ти все одно одна, а моя Любка тобі й по господарству допоможе, і за продуктами збігає. Працьовита вона у мене,   не гуляща, порядна. Навіщо їй в гуртожитку тулитися, раз рідня в столиці є? – вмовляла Світлану по телефону Ксенія Дмитрівна, далека родичка. – Грошей трохи підкинемо. Багато не зможемо, але пару  тисяч в місяць нашкрябаємо.

Від грошей за оренду Світлана відмовилася, при  зарплаті в 30 000 їй було соромно брати гроші з бідної рідні. Дами домовилися, що ці кошти підуть Любі на зошити та предмети гігієни.

Відпускала Світлана  Любу після закінчення навчання з важким серцем. Звикла вона до дівчини, яка стала незамінною помічницею. Та й не нудно було удвох, після стількох років самотності. Світлана поверталася в порожню квартиру, сама готувала їжу, нудьгуючи за часами, коли вдома її чекала смачна вечеря, приготована працьовитими Любиними руками.

Після повернення додому Люба тітоньці не дзвонила і не писала, а її мобільний був постійно недоступний, що ще більше засмучувало Світлану. Щоб не бути однією, вона хотіла здати одну з кімнат своєї квартири. Але одна справа прихистити родичку і зовсім інша – сторонню людину. Злякалася Світлана і викинула цю ідею з голови.

– Любка-то Ксенії заміж виходить! – втішила Світлана під час чергового нечастого дзвінка одна з родичок з самих Чернівців. – У липні, 20 числа. Справляти у Ксенії вдома будуть. Тебе-то звали? Любка ж у тебе жила стільки часу. Повинні були покликати. А нас не запросили, Ксюша сказала, що місця для нас немає в домі. Уявляєш?

– Ні, не кликали. – здивувалася Світлана. Хоча чому було дивуватися. П’ять років годувала-поїла далеку племінницю, справу своє зробила, а тепер нікому не потрібна.

Вирішила Світлана так на весілля їхати, без запрошення. розсудивши:

– Мабуть, не виженуть! Тим більше з подарунками.

Приїхавши до будинку троюрідною сестри, Світлана зрозуміла, що запізнилася. Музика, гучний регіт, що доноситься з дому, розсипані по двору рис і конфетті. Перерахувавши суму в подарунковому конверті – 50 тисяч, Світлана замкнула за собою хвіртку та уважно оглянула будинок, який не бачила з часів своєї молодості. Нові пластикові вікна, мансарда, великий гараж і сучасні теплиці на ділянці. Той напівзруйнований будиночок з пам’яті Світлани мало нагадував себе теперішнього. Світлана пораділа, що Ксенія добре живе і попрямувала в будинок.

Люба дійсно вийшла заміж. Але ця Люба не мала нічого спільного з тією дівчиною, що жила 5 років у Світлани. Повна брюнетка в весільній сукні й з сигаретою в зубах була повною протилежністю худенькій блондинці без шкідливих звичок, з якою Світлана пліч-о-пліч жила у своїй трійці цілих 5 років.

– Ти чого це без запрошення приперлася? – вимкнувши музику запитала Ксенія.

– Думала, моє запрошення загубилося на пошті. Де Люба? – з гідністю запитала Світлана.

– Твоя-то? А хто її знає! – розсміялася Ксенія. – Але ти сама винна. Приїжджала б частіше, знала б, як твоя племінниця виглядає. Зажерлась у своїй столиці, зазналася. Ти, як овдовіла, могла б і нас до себе покликати. Але ми ж пиками не вийшли для столичної мешканки! Квартирантка у тебе жила! Квартирантка! Вона мені гроші платила за те, що я її своєю дочкою тобі представила! 5 тисяч в місяць! Це що там у тебе в руках? – жадібно блиснула очима господиня будинку, побачивши в руках гості конверт.

– Нічого. Щастя і любові нареченим. Прощай, Ксеню! – Світлана сховала конверт в кишеню і вийшла з дому, акуратно причинивши за собою двері.

По дорозі в Чернівці, Світлана зателефонувала родичам, які живуть там, і попросилася до них заїхати.

– Звісно приїжджай! Ми стіл накриємо! – відповідь трохи підняла жінці настрій.

– Жах! А ми й не знали … Любка-то і носа з селища не показувала, ось ми й думали, що вона у тебе! Ну Ксеня, ну аферистка! Вона дзвонила, все хвалилася, а я-то думала, звідки у неї гроші на вікна та теплиці? Гараж побудували, машину поміняли. Не іномарку взяли, але новішу. Ну й справи … Ти, Світлано, не переживай. Ми її так по всій рідні прославимо, що мало не покажеться! – через пару годин Світлана сиділа за столом і слухала слова співчуття.

– Не треба. Бог їй суддя. – відмахнулася Світлана від пропозиції страшної мсти Ксенії у вигляді слави.

– Ти приїжджай частіше, зовсім про нас забула. Років вже 20 була.

– Працюю я, часу зовсім немає. Гаразд, спасибі, поїду я. – Світлана відкланялася, дочекалася люб’язно викликаного родичами таксі та поїхала на вокзал.

У поїзді Світлана задрімала і приснився їй сон, в якому вона стала матір’ю. Володарка пронизливого погляду сірих очей пообіцяла:

– Ми скоро зустрінемося, мамо!

Прокинувшись, Світлана перебирала залишки спогадів сну. І де ж шукати цю дитину? Завагітніти й народити? Раніше треба було. Знайти вдівця з дитиною? На дорозі не валяються. Вийшовши з вагона, погляд Світлани натрапив на величезну розтяжку з соціальною рекламою та зображенням вихованців дитячого будинку.

– А чому б і ні? – вголос запитала жінка і зробила зарубку в пам’яті: в понеділок, після роботи, відвідати органи опіки та піклування, щоб поцікавитися, чи зможе самотня жінка взяти на виховання дитину, що залишилася без піклування батьків.

Пройшло пів року

– Мамо Світлано, а скоро ти мене забереш додому?

Світлана посміхнулася, дивлячись на величезні сірі очі 5-річної дівчинки:

– Скоро, хороша моя, скоро. Через тиждень буде   засідання. Все пройде добре. А потім я відразу тебе заберу. Потерпи, маленька,  ще зовсім трохи потерпи.

– Я потерплю. Я вже велика і вмію терпіти. – спокійно кивнула дівчинка, у якої скоро з’явиться найважливіше в житті будь-якої дитини – любляча мама.