З неба на голову мені звалились діти колишньої дружини

З Оксаною ми були одружені десять років. У нас було дві дочки, Вікторія  і Вероніка. Типове сімейне життя, як у людей: вдень робота, ввечері сім’я, але чомусь наша мама стала частенько затримуватися десь. То до подруги зайде, то в магазинах черги, то на роботі завал … Зрештою донесли мені «добрі» люди, що у Оксани є коханець.

Я, звісно, не став тягнути і пред’явив їй претензії. Оксана тут же почала оборону, а найкраща оборона, як відомо – напад. Їй було мало уваги з мого боку, вона перестала відчувати себе жінкою, побут «з’їдав» все її час, а дочки, дочки взагалі, виявляється, любили тільки мене …
Загалом покричали і заявила, що йде до коханця. І вона пішла, по-справжньому пішла, залишивши дівчаток зі мною.

Вікторія і Вероніка спершу довго не могли зрозуміти куди мама поділася, але потім звикли. Мені майже  одразу на роботі запропонували в інше місто переїхати, нову філію очолити, от я і погодився. Ми з дочками почали збиратися, все сталося дуже скоро, тому їдучи, я не встиг розлучитися з Оксаною офіційно.

На новому робочому місці я познайомився з гарною жінкою. Настя була моєю ровесницею і теж сама ростила  двох дочок. Не довго думаючи, ми з’їхалися і стали жити однією великою сім’єю. Наші діти були практично одного віку, вечорами вдома стояв постійний шум: дівчата то весело грали всі разом, то навпаки щось ділили, цілий дитячий сад, Їй Богу! Ми з Анастасією не могли натішитися на дівчат, але в таємниці намагалися зробити спільного сина, проте, щось не виходило.

На момент дивного дзвінка, ми з Настею прожили разом два роки і вже з невірилися народити  сина … Ну, не дано, будемо ростити дівчат. Так ось про дзвінок.

За номером на мобільному я відразу зрозумів, що дзвонять зі стаціонарного телефону мого рідного міста:

– Миколо Петровичу?

– Так, слухаю Вас.

– У мене для Вас погана новина … Ваша дружина Оксана  Павлівна, на жаль, так і не вийшла з коми і сьогодні померла. Приїжджайте за дітьми, їх завтра виписують, а що робити далі з приводу Оксани Павлівни ми Вам якраз завтра і пояснимо.

– Це якась жарт? Я не бачив Оксану Павлівну три роки і наші з нею діти зараз поруч зі мною.

– Нічого не знаю, в графі «батько» Ви вказані, забирайте близнюків!

На тому кінці дроту поклали трубку. Збентежений, я перевірив номер телефону, з якого дзвонили, через інтернет: це був, дійсно, наш міський пологовий будинок.

Настя дивилася на мене великими очима і теж не розуміла, що відбувається, всю розмову вона чула. Ми швидко зібралися, відвезли дівчаток до бабусі з дідусем і вирушили з’ясовувати що ж там сталося з моєю колишньою.

У пологового будинку ми зустріли подругу Оксани. Вона  розповіла нам про те, що коханець кинув мою колишню дружину відразу після того, як вона повідомила йому про дитину. Вагітність проходила у Оксани важко, двійня як-не-як, а в кінці взагалі сталося щось зовсім погане … Дітей врятували відразу, а ось їхня мама впала в кому і через кілька днів її не стало. Близнюків потрібно було реєструвати після народження, а Оксана не могла в такому стані повідомити актуальних даних, тому їх записали відповідно до даних РАЦСу, в яких я все ще значився її чоловіком, автоматично стаючи батьком дітей.

Подруга Оксани в сльозах, розповівши все це, пообіцяла допомогти в разі чого, і пішла додому, а Настя стояла поруч зі мною і чому то сильно-сильно стискала мою руку.

– Настя, ти чого?

– Коль, ми ж заберемо їх собі, правда?

Було видно, що Настя щосили ховає радість і посмішку.

– Кого? Близнюків?

– Так, так, так … Ну, будь ласка! А раптом у нас свої так ніколи не буде, а це цілих два, готових …

– Настя, це не іграшки якісь, щоб так про них … я не знаю …

– Коль, ну, я серйозно! А дівчата то як зрадіють! Твоїм так і зовсім вони наполовину кровні брати … Ну, Коль …

Не зміг я встояти перед дружиною. Забрали ми близнюків, Оксану Павлівну проводили в останню путь, як годиться.

Дівчата верещали від радості, що ми їм братиків привезли і все дивувалися, як це вони у мами Насті животика  не помітили!