Не люблю свого чоловіка, весь час думаю про розлучення. Він каже, що це період такий, а я думаю, що це вже кінець

Я зараз перебуваю в якомусь моральному занепаді. Прокручуючи в голові всі події і всі свої рішення минулих років, дедалі більше розумію, що саме так все і мало закінчитися, але прийняти це стає дедалі важче.

Мені 30 років, я заміжня, нашій доньці нещодавно виповнилося 3 роки. З кожним днем я дедалі більше й більше розумію, що свого чоловіка я не люблю і не любила ніколи. Чесно кажучи, ці думки були в моїй голові вже багато років, але після народження доньки я стала розуміти і відчувати це більш явно. За три роки не було жодного дня, щоб я не замислювалася про розлучення.

Перший час я все списувала на післяпологову депресію, на гормони, але потім зрозуміла, що, напевно, любові до цієї людини в мене не було від самого початку.

У наших стосунках ніколи не було пристрасті, я не відчувала якихось яскравих почуттів закоханості. З Олегом мені завжди було скоріше зручно, спокійно. Він намагався бути поруч зі мною, допомагав, вирішував мої проблеми. З його боку не було якихось красивих жестів і романтичних залицянь, Олег намагався більше робити, а не говорити.

– Так піклується про тебе, поважає, цінує, що тобі ще треба? – часто говорили мені мої подруги.
Напевно, мене підкупило саме таке ставлення і його готовність завжди бути поруч, чуйність, уважність. Я відповіла йому взаємністю, так у нас і почалися стосунки.

Моїм батькам Олег дуже сподобався, зараз вони чудово спілкуються. Мама обожнює свого зятя, тільки от мені від цього не легше.

Після народження дитини я почала відчувати, що ми стали одне одному абсолютно чужими людьми, але чоловік зі мною категорично не згоден. Я навіть розмовляла з ним якось раз про розлучення, але він був проти. Сказав, що хоче нормальну повноцінну сім’ю.

– Може, відпочинеш тиждень у батьків? Напевно, ти просто втомилася через дитину – сказав чоловік.

Я прислухалася до нього, подумала, може, й справді через битовуху на мене щось знайшло, але ніякий відпочинок і зміна обстановки не допомагали.

Чоловік мене дратує практично всім, буквально кожним своїм словом, іноді навіть просто своєю присутністю. Я розумію, що він мене любить, забезпечує, через це почуваюся винною, але нічого не можу із собою вдіяти.

Нещодавно посварилися з ним через дрібницю, я образилася і перестала з ним розмовляти. Спочатку не розмовляла просто через образу, а потім зрозуміла, що мені так комфортно і я не хочу розмовляти з ним взагалі. Чоловік тоді намагався налагодити контакт і якось зі мною поговорити, але в мене не було бажання вступати з ним у діалог.

Коли ми вдома удвох із донькою – для мене це щастя, коли чоловік приходить із роботи, мені просто хочеться кудись втекти. Навіть намагаюся виходити з дитиною ввечері на прогулянку, щоб довше побути без нього. Ну це ж не нормально, коли в сім’ї такі стосунки!

– Такий мужик хороший, а ти дурницями займаєшся – сказала мені моя сестра, коли я поділилася з нею своїми переживаннями.

Після цього я вирішила, що краще не буду нікому розповідати про свої переживання, все одно не зрозуміють, а в собі все тримати теж важко.

– У нас просто період такий, ну, подумаєш, посварилися, помиримося. Ми ж сім’я – говорив мені чоловік, коли я знову заговорила про розлучення.

Для нього ми, може, і сім’я, але в моїй голові ми вже давно зовсім чужі люди.

Розумію, що ми просто мучимо одне одного. Якщо бути точніше, то мучаю і себе, і чоловіка. Ми вже давно живемо як сусіди, між нами немає нічого, що могло б охарактеризувати нас як пару. Сім’я ми тільки в документах, у нас навіть спільних тем для розмови не так багато, спілкуємося тільки за потребою, переважно про доньку. Найстрашніше, що мені такого спілкування достатньо і більшого я не хочу.

Здавалося б, розлучись і живи собі щасливо, але є ще один бік питання, фінансовий. Соромно зізнатися, але від цього кроку мене зупиняють ще й гроші. Я ніколи не була меркантильною, але на мені лежить відповідальність за дитину, тому я просто не можу про це не думати. Я не боюся залишитися одна, не боюся втратити чоловіка, а боюся, що мені буде шалено важко забезпечувати себе і трирічну доньку.

Зараз зарплати чоловіка вистачає на нас трьох, іноді вдається навіть відкладати, але я розумію, що я такі гроші почну заробляти нескоро. Свого житла у мене немає, а поневірятися по знімних квартирах із відсутністю стабільного заробітку, та ще й із трирічною дитиною на руках – сумнівне задоволення.

Ні з ким із рідних і подруг не хочу говорити про це. Мені здається, якщо найближчим часом нічого не зміню, то просто з глузду з’їду. Далі так жити і закривати на все очі вже просто не можу, а зважитися на розлучення дуже важко. Заради доньки готова спробувати налагодити спілкування з чоловіком, але одна тільки думка про це в мене викликає негатив.