Батько про мене двадцять років не згадував, а тепер з’явився і просить доглядати за донькою від другого шлюбу

Якщо мене запитають, кому я маю бути вдячна за свою самостійність, то я відповім – дорогому татові. Але це сарказм, звісно. Виростила і поставила мене на ноги мама, а тато своїм відходом із сім’ї посприяв моєму різкому дорослішанню.

Роман у батька на стороні почався, коли я вчилася в 7-му класі. Вік і так складний, а тут ще таке в сім’ї почало коїтися. Я однозначно стала на бік мами, а батька просто зненавиділа в одну мить. З роками, звісно, трохи охолола, але біль і образа залишилися на все життя.

Батько потім так і одружився зі своєю молодою обраницею – вона на дванадцять років молодша за нього – і поїхав на свою малу батьківщину. А ми з мамою залишилися в Києві в тій самій квартирі, на яку батько намагався претендувати під час розлучення. Але майно належало маминим батькам, тому в нього нічого не вийшло.

Я закінчила інститут, пішла працювати на велике підприємство, яке зараз стало частиною державної корпорації. Там познайомилася і з майбутнім чоловіком, потім народила сина.
Але ось це прагнення міцно стояти на ногах і сподіватися тільки на себе надало мені неймовірного прискорення в кар’єрному зростанні.

Зараз я очолюю відділ роботи з клієнтами на своєму рідному концерні, Чоловік працює вже в іншій компанії. Мама давно живе на дачі в області, а в нашій маленькій маминій квартирі коли-небудь житиме син, щойно вступить до інституту. Але це ще не скоро, він поки що тільки в 5-му класі!

Нещодавно приїхали ми на дачу у вихідні, а мама зустріла нас із якимось розгубленим виглядом.

– Мам, ти себе як почуваєш? Усе нормально? – захвилювалася я.

– Поліна, нам би поговорити… – відповіла мама, покосившись на мого чоловіка.

– Так, зрозуміло, жіночі секрети почалися! – хмикнув чоловік і, насвистуючи, пішов у будинок.

– Що таке? – уже хвилюючись, запитала я.

Від такої персональної розмови з мамою я не чекала нічого хорошого. І виявилася права!

– Поліна, тут така справа… Батько з’явився, дзвонив мені, – тихо сказала мама.

– Що? Як? Звідки він твій номер дізнався? – від такої новини голова в мене просто пішла обертом.

– Та я ж ще кілька років тому матір його з ювілеєм вітала, свекруху колишню. Ну, ось у неї і взяв мій номер, напевно… – розвела руками мама.

– М’якотілою ти стала під старість, трубку треба було кинути відразу! Про що з ним розмовляти? – обурилася я.

– Поліночко, ну ти так не нервуй. Усе-таки він батько тобі. І до 14 років він теж тебе виховував… Це потім усе наперекосяк пішло. Він просить твій номер телефону, напевно, попросити вибачення хоче. Я вже подумала – раптом хворіє? Ми ж люди православні, треба вміти прощати, – тихо пояснювала мама.

– Та не хочу я з ним спілкуватися і тобі не раджу! – відрізала я.

Але мама подивилася на мене таким пронизливим поглядом, що довелося погодитися. Сама я якось одразу заспокоїлася – та чи подзвонить він узагалі? Це він із мамою такий сміливий, а мій характер він має пам’ятати – я спуску не дам!

Через кілька днів увечері пролунав дзвінок із незнайомого номера.

– Алло, слухаю! – відповіла я.

– Поліночко, донечко, це я, – сказав чоловічий голос у слухавку.

Мене немов струмом пронизало!

– Що потрібно? – відповіла я сухо.

– Дякую тобі, донечко, що номер свій дала. Я так радий! Добре, що ви всі здорові. Мама ось розповіла, що й онук підростає… Стільки води утекло! Може, якось уже час забути старі образи й почати спілкуватися? – почав здалеку батько.

– Ні, спілкуватися в мене немає жодного бажання, – сказала я, ледве стримуючись.

– Ну, про мене-то розмова не йде. Знаю, що тата свого ти навряд чи пробачиш! Але хоча б із сестрою своєю познайомся. Оля – дуже хороша дівчинка, цього року вступила до інституту в Києві, така радість! Ось я і подумав, може ви зустрінетеся, поспілкуєтеся. Ти, як старша сестра, візьмеш її, так би мовити, під крильце. А то хто за нею доглядатиме у великому місті? – продовжив батько.

Від такого нахабства я взагалі ледь дар мови не втратила!

– Ні! І більше не дзвони мені. Навіть з інших номерів – трубку кину все одно! – обірвала я його.
Я завжди знала, що батя – не дуже хороша людина. Але це прохання – уже межа!

Він двадцять років про мене навіть не згадував, а тут хоче, щоб я за його донькою від іншого шлюбу доглядала. А за мною хто доглядав у її віці? Він де був? Ні вже, ніякого примирення бути не може.