Ну і що брат чоловіка багато для нас зробив. Нехай живе власним життям, а не на нашій кухні!

Батьків мого чоловіка Вадима не стале ще коли він був ще підлітком. Петро замінив моєму Вадику батькові та матір. Ходив на батьківські збори до школи, готував обіди і навіть прав одяг. Їхні родичі розчулювалися і сплескували руками. Який, мовляв, дбайливий братик, усім би таких.

Вадим здобув освіту, знайшов роботу, зустрів мене. Ми стали жити разом, а за рік після знайомства одружилися. Петя поступився нам батьківською квартирою, а сам поїхав до іншої країни шукати щастя.

— Ви молоді, вам жити та жити. А я вже душею старий, тож за мене не переживайте, — сказав дівер на прощання і вмотав у далекі дали з однією єдиною валізкою.

Років сім Петя був відсутній. Писав листи, дзвонив. Розповідав, що влаштувався непогано. Знайшов роботу і навіть зустрів жінку, з якою почалися романтичні стосунки.

Дітей, щоправда, у диверя не було. Зате у нас із Вадькою народилося троє шибеників. Добре, що батьки чоловіка свого часу додумалися купити трикімнатну квартиру. Тож місця нам усім вистачало.

Поки на нас, як сніг на голову, не впав Петя. Причому без жодного попередження. Ні попереднього листа, ні дзвінка заздалегідь, щоб ми могли підготуватися. Подзвонив і казав, що їде до нас і годин через дванадцять буде. Але хіба так роблять після семирічної відсутності?

Ми з Вадимом кинулися наводити лад і готуватися до зустрічі гостя. Чоловік по магазинах, я за пилосос. Здивовані діти допомагали розкладати іграшки.

Що вони мають дядько, вони, звісно, ​​знали, але бачили його лише з відео, в месенджерах. Максим, наш старшенький, спитав, чи надовго дядько Петя приїхав.

Я відповіла, що такі питання ставити вголос некрасиво, а про себе подумала, що й сама хотіла б це знати.

— Цікаво, де Петя зупиниться? – запитала я чоловіка, коли той ввалився в кухню з пакетами.

Вадим перестав пихкати і з подивом на мене подивився:

— У якому сенсі?

— Нормально, відповіла я, і де ми його покладемо. У дитячій сплять хлопці, у спальні ми з тобою.

– А вітальня? – запитав Вадим. — Він чудово влаштується на дивані. Даремно ми, чи що, такий величезний купували. От і знадобиться.

Гаразд, подумала я, якщо це на одну ніч, то будь ласка.

Зустріч із Петею пройшла чудово. Діти від дядечка просто не відлипала. Ледве спати їх загнали. Добре, що наступного дня був вихідний.

Однак я все одно прокинулася рано, бо почула гуркіт на кухні. Це Петя прокинувся раніше за всіх і вирішив зайнятися сніданком.

Весь день дівер стирчав удома. Дивився телевізор, грав із племінниками. Я все чекала, коли він почне збирати речі, але він і вухом не вів.

Так минув тиждень, потім другий. Наприкінці третьої я зрозуміла, що вся ситуація мене страшенно бісить. Петя приріс до нашого диванчика і навіть, здається, не думав про те, щоб кудись з’їхати і жити своїм життям.

Зрештою, я не витримала.

— Петя, а які у тебе подальші плани? — обережно спитала дівчина.

Той легковажно махнув рукою. Мовляв, жодних відпочити хочу. Втомився, мовляв, і від іншої країни, і від жінки.

— І що, ти й надалі плануєш жити з нами? — уже менш обережно спитала я.

Петя з Вадимом здивовано дивилися на мене.

— А де мені ще жити? Це квартира наших батьків, — відповів дівер.

— Що ти взагалі кажеш, куди брат піде?! – почав закипати чоловік. — Петька своєю юністю та молодістю для мене пожертвував, квартиру нам поступився, коли ми тільки одружилися. А тепер ти його на вулицю вигнати хочеш?

Я спробувала пояснити, що нікого не виганяю. Але ж не може дорослий мужик, навіть рідний брат, жити з чужою сімʼєю.

— Петі непогано б своєю сімʼєю обзавестися, — несміливо заїкнулася я. — А як він це зробить, як живе з нами?

Дівер засміявся. Ви, каже, моя сім’я і нічого іншого мені не треба. А чоловік сердито на мене подивився і сказав, що ми потім це питання обговоримо. Потім Вадим влаштував мені скандал. Я, мовляв, черствий і байдужий монстр, у якого ні жалості, ні співчуття. Кричав, що брат його виростив і таке інше. Так, я все це пам’ятаю та розумію, відповіла я. Але ж не можна жити минулим.

— Ти до кінця життя його носитимеш на своїх плечах? – запитала я резонне питання.

Вадима просто прорвало. Кричав так, що, мабуть, сусіди чули. Нікуди Петька не поїде, і крапка, сказав він наприкінці. Буде, мовляв, жити у нас стільки, скільки треба. І що це за життя вшестеро буде? Чоловікові Петро брат, а для мене сторонній мужик, який лежить на моєму дивані. Не розумію, як донести до чоловіка, що братикові час жити своїм життям.