– Я його під себе перероблю, – впевнена дочка. Але переробити 30-річного чоловіка вже не вийде, як вона не розуміє

Дочка живе якоюсь дурною надією, що зможе переробити свого чоловіка під себе і вони житимуть довго та щасливо. Але вона не враховує, що це сімнадцятирічного хлопчика можна якось підлаштувати під себе, у цьому віці люди ще гнучкі і готові до чогось нового. А тридцятирічний чоловік звик жити так, як йому зручно, і навряд чи зміниться. Може видимість створити, але це тільки на час.

Моїй дочці Насті двадцять п’ять років. Красива, розумна, є своя робота, мешкає від нас окремо. Вона взагалі дуже пробивна та самостійна з самого дитинства. Мені за дочку завжди було відносно спокійно, я знала, що вона не пропаде.

Настя звикла ставити собі цілі і добиватися їх. Вона ще з першого курсу знала, куди хоче потрапити до роботи. Запит у неї був вражаючий, компанія з ім’ям та репутацією, з вулиці туди потрапити дуже складно, а якихось знайомств та зв’язків у неї на цьому рівні не було.

Але дочка не просто мріяла, вона поставила собі завдання. Із першого курсу вона працювала на результат. На третьому курсі їй удалося пробитися туди на безкоштовне стажування, його там помітили, запам’ятали. Два роки вона стажувалась там, безкоштовно виконуючи величезні обсяги завдань, а після закінчення навчання їй запропонували роботу. Тож свого вона зуміла досягти.

Єдина проблема, яка мене турбувала, це відсутність поряд з дочкою гідних чоловіків.Тобто, ніхто не прагнув ні до чого в житті.

Тому коли вона дедалі частіше почала розмовляти про Володимира, я дуже зраділа. І раділа я, поки з цим Володимиром не познайомилася. Тоді я навіть подумала, що дочка мене розігрує, бо чоловік, якого вона привела знайомитись, ніяк не був схожий на того, хто міг би чимось зацікавити дочку.

Хлопцеві вже стукнув тридцять один рік. Він має перспективу незабаром облисіти, вже є невелике черевце, і весь його вигляд якийсь недоглянутий. Начебто від нього не пахне, він у чистому одязі, але все одно створюється неприємне враження.

Але зовнішність – справа така, зараз за бажання можна повністю обличчя перекроїти, що вже про черевце говорити. Найбільше мене здивувала його життєва позиція. Хлопцю тридцять один рік, а він уже нічого не хоче, чи все ще нічого не хоче, я не знаю.

У нього є житло – однокімнатна квартира, я навіть думати не хочу, в якому вона стані. Працює у якомусь бюджетному закладі культури, щось пов’язане з комп’ютерами. Платять там, як можна здогадатися за словом “бюджетне”, дуже скромно.

Я запитала, чому він не змінить роботу, адже якщо він розбирається в комп’ютерах, то у нього є можливість заробляти більше, напрям перспективний.

– Та там навчатися постійно треба, вимагають багато. А мені багато не треба, то й навіщо надриватися? Мене все влаштовує.

Відмінна відповідь – не хочу вчитися, готовий і далі мало отримувати, аби нічого не робити.

Найгірше, що дочка на свій об’єкт зітхання дивилася з таким обожнюванням, ніби якесь божество з небес на землю спустилося.

Я у Насті потім питала, що вона знайшла у цьому Володимирі. Дочка заявила, що він добрий та ніжний. Я їй пояснюю, що він не добрий, він просто матрац, якому все ліньки, в тому числі і злитися, адже це теж якісь зусилля слід докласти.

– Він нічого не хоче, і робити нічого не стане. А в декрет як йти?

Я не знала, які ще доводи можна дочці привести, щоб у неї очі розплющились. А Настя вперлася, це він зараз такий лінивий, а ось вона за нього візьметься і переробить його під себе.

– Він у мене і роботу змінить, і себе приведе в порядок, у нас буде ідеальна сім’я, – мрійливо закочує очі дочка. – Вова зараз так живе, бо не має стимулу змінюватися, а після весілля він з’явиться.

Ну, звичайно, навпаки, у цукерково-букетний період чоловіки хвости розпускають і намагаються продемонструвати найкращі риси, а цей навіть зараз не намагається. А якщо і намагається, і це найкраще, що в ньому є, то ситуація взагалі жахлива. Та й взагалі переробляти дорослих людей – справа невдячна, бо зазвичай закінчується провалом. Це не діти, з яких ще можна щось зліпити, а особистості, що вже сформувалися.

Я не знаю, як відмовити дочку. Подруги кажуть, щоб не лізла, мовляв, сама вляпається, обпалиться, розумнішим стане, зрозуміє, що людину не переробити. Так воно так, але скільки вона в цьому переконуватиметься? Рік, три п’ять? Не хочу, щоб вона свою молодість витратила на такого Володю, але дочка мене не слухає і постійно тільки “мама, не лізь”.