Мама досі вважає мене за дитину, тому приходить до мене додому і влаштовує свої порядки

Мама все ніяк не хоче визнавати той факт, що я виросла, і тепер вже доросла самостійна одиниця. Чесно кажучи, мені завжди здавалося, ніби мати в мене просто не вірить. В її очах я завжди була якась недолуга.

У якийсь момент свого життя я навіть майже все це повірила, але мені пощастило зустріти на своєму життєвому шляху правильних людей.

Нещодавно я вийшла заміж, з’їхала від батьків, і ми з чоловіком навіть завели собаку. Нехай і маленького пінчера, але для мене це відповідальний крок. Я ніколи ще раніше не відповідала за чиєсь життя.

Адже мама не дозволяла мені заводити вихованців. На її думку, будь-яка тварина, яка потрапила до мене в руки, має практично миттєво піти на той світ.

Після мого переїзду у мами з’явилася звичка приходити до мене у гості. Зазвичай вона робить це, коли мій чоловік на роботі. У нього плавучий графік, тож вихідні рідко збігаються з моїми.

Мама заходить до мене ввечері і починає поводитись ніби у себе вдома. Вона вимагає, щоб я мало не прислуговувала їй. Якби це не була моя мати, я б ніколи не зазнала такого відношення.

Вона може просто лягти на нашому дивані або на кухні за обіднім столом закинути ноги на стілець, що стоїть навпроти. Наче й дрібниці, але я вважаю, що людина ніколи не повинна забувати, що вона в гостях, тому поводитися треба належно.

Ще мама часто копається в моїх речах. Може просто підійти до будь-яких дверцят і відкрити її зі словами:

– А що тут у нас лежить? – залізти і почати перебирати мої речі.

Коли я нещодавно застала її за відкриванням шафок на кухні і запитала як це розуміти, мама просто вивернулась, пославшись на те, що вирішила подивитися, як ми тут все влаштували.

А мені неприємно! Якщо так хочеться кудись свій ніс засунути, то можна хоча б для формального дотримання правил пристойності попередньо запитати дозволу.

Майже рік я терпіла мамині ревізії та не могла нічого заперечити. Але все-таки я дійшла до думки, що я маю цю ситуацію переламати.

Два дні тому мама як завжди прийшла мене відвідати. Зазвичай наші зустрічі тривають близько двох годин. За цей час мама встигає пояснити мені, що я все роблю не так, як правильно було б на її погляд.

Поки я була в туалеті, наш песик встиг зробити калюжу в коридорі. Йому лише півроку. На собаку тут же посипалися образи та лайка. Песик заскулив і замовк. Я вибігла з санвузла в розпатланих почуттях.

Мама тицяла мого собаку носом у калюжу на підлозі і лаялася. Я навіть не зрозуміла що мене так у цьому дійстві найбільше розлютило.

– Це мій собака!- закричала я на матір.- Приходиш тут як нахабний підліток, і починаєш якісь свої порядки влаштовувати.

Загалом, я на матір зірвалася через калюжу. Я розумію, що, за великим рахунком, це сталося не через собаку, просто накопичилося все за рік. Втомилася слухати ці повчання.

Я стала кричати на матір, вирвала у неї з рук щеня, що розгубилося. Мама у відповідь мені кричала, що собаку треба вчити чи вона нам на голову сяде і намагалася відібрати собаку.

Псу це набридло, він вивернувся і вкусив. Мама заверещала, як поранена чайка, швидко зібралася і втекла додому.

Тепер вона пише мені повідомлення і змушує вибачитися за те, що я накричала на матір! Та й за собаку теж.

Вибачитися начебто і не складно, просто я розумію, що мама з цієї ситуації жодного уроку не винесла, і якщо я перед нею вибачуся, то вона своєї поведінки не змінить. От і думаю, як вийти із цієї ситуації.