Дочка вдруге збирається заміж і ображається, що ми не даємо їй грошей на весілля

Дочка вже три місяці канючить, лається, просить і погрожує нам із чоловіком. Це не маленька дитина, яка випрошує іграшку, це дівчина двадцяти семи років, яка просить гроші на весілля. На своє друге весілля, якщо точніше. А ми з чоловіком не можемо, та й не хочемо вкотре спонсорувати цей сумнівний захід.

У нас одна дитина, яка далася нам із чоловіком дуже важко. Довго лікувалися, потім було кілька невдалих спроб, нервова вагітність, складні пологи – і ось нарешті ми стали батьками. Не дивно, що ми тремтіли над дочкою, намагаючись дати їй усе найкраще.

Мені строгість давалася складніше, тому в нас із чоловіком був, якщо можна так сказати, поділ обов’язків. Я дочку балувала, а він тримав у межах. Якщо я розуміла, що треба їй відмовити, але сам язик не повертався це зробити, то відправляла її з запитанням до батька. Він у цій ситуації міг краще тримати себе в руках.

Років до дев’яти я теж навчилася вже тримати себе в руках і не кидатись виконувати будь-яке побажання доньки. Вдавалося мені це насилу, але я старалася, бо боялася своєю надмірною вседозволеністю зіпсувати дочку. Хоча, звичайно, в чомусь ми все одно її балували.

Після народження дитини ми одразу перейнялися питанням, де вона потім житиме, тому накопичували на квартиру. До повноліття дочки вже було куплено чудову однокімнатну квартиру в хорошому районі. Ремонт там теж було зроблено на совість, щоб не довелося за рік переробляти. На меблі гроші було відкладено, хотіли вибрати разом із дочкою.

З огляду на те, що тоді вона вже навчалася в університеті на очному, наші витрати в той період були значними. Добре, що ми заздалегідь почали відкладати на навчання доньці, інакше навряд чи вдалося би впоратися.

Вона зраділа квартирі, але не виявляла бажання жити окремо, тому гроші на меблі лежали собі спокійно у чоловіка на книжці. А в двадцять років дочка нас приголомшила – вона зібралася заміж.

Всі наші вмовляння почекати, не поспішати, перевірити почуття – все було марно. Дочка твердила, що вже все вирішено, тож якщо ми її любимо, то маємо просто за неї порадіти. У нас із чоловіком просто порадіти не виходило. Вона сама ще дівчина, яка про самостійне життя нічого не знає, і наречений у неї студент. Ну, що за сім’я це буде?

Проте дочка наполягла на весіллі і попросила на неї грошей. Вона заявила, що ця подія буває раз у житті, тому вона хоче, щоб вона запам’яталася. Сума під її запити була дуже суттєвою, у нас вільних грошей під це не було.

– Дивись, є гроші на книжці, там трохи менше, ніж ти просиш, але решту й батьки чоловіка можу вкласти. Тільки є один нюанс – це гроші на меблі у твою квартиру. Якщо їх витратити, то ви спатимете на підлозі, – здався нарешті чоловік.

Дочка запевнила, що це не є проблемою. Спочатку їм дещо з меблів готові віддати батьки нареченого, а потім вони самі куплять те, що їм хочеться. Ми з чоловіком недовірливо похмикали, але сперечатися не стали – немає сенсу.

Весілля вийшло шикарним, фотографії з заходу були чудові, але це і все, що залишилося від того шлюбу. Молоді розлучилися через рік, дякувати Богу, не встигнувши наробити дітей. Такий результат ні нас, ні батьків зятя не здивував. До самостійного сімейного життя діти виявилися не готовими.

Дочка повернулася жити до нас, бо легше годуватись з одного холодильника, ніж окремо забезпечувати її. Довчилася, влаштувалась на роботу, а потім з’їхала до себе на квартиру. Ми з чоловіком накопичили деякі гроші, допомогли їй трохи обставити житло.

Так і повелося – ми щось підзбираємо, і йдемо купувати то шафу, то кухню, то пральню машинку, то ще щось.

А три місяці тому донька прийшла до нас із новиною – заміж її покликали. На цей раз вони хоча б пожити встигли з нареченим. Хоча вдома й не скажеш, що там тепер є чоловік. Як і раніше, у разі протікаючого крана або полиці, що впала, дочка дзвонила батькові. Від нареченого ми з чоловіком були не в захваті.

Ми доньку все одно привітали, побажали пораду та любов. Я чомусь була впевнена, що вони просто розпишуться, та куди там. Знову дочка хотіла сукню, весілля, кафе та інше. А сплатити це задоволення пропонувалося нам.

Чоловік нагадав, що одне весілля “на все життя” ми їй вже сплатили. Купа грошей вилетіла в трубу, а могли б і квартиру чудово обставити. Гарні фотографії та спогади явно стільки не коштують. Але дочка заявила, що тоді була молодою та недалекою, а тепер усе серйозно.

– Ну якщо все серйозно, то ви з нареченим і організовуйте. А що таке? Ви вже дорослі, обидвоє працюєте, квартиру винаймати не треба. Підзбираєте рік, буде вам весілля мрії, – запропонувала я.

Чекати на доньку не хотіла. Вона заявила, що їй вже народжувати час, а не на весілля збирати.

– Ну так народжуй.

Дочка почала нити, що хоче весілля, а не просто як двірняк просто розписатися. Але цього разу ми з чоловіком вже були налаштовані рішуче.

Ось уже три місяці вона від нас із цією темою не відстає. Останнім часом уже перейшла до погроз, що якщо нам на неї начхати, то й майбутніх онуків ми не побачимо. Ну так, начхати. Всім би батькам так було начхати на дітей.