Донька майже в сорок розлучилася з чоловіком, залишила йому дітей і стала мамою на вихідні

Моїй дочці Каті майже сорок років. Вона нещодавно розлучилася із чоловіком. Ми зараз живемо в такому світі, де розлучення, розставання, розколи сімей стали вже майже нормою.

Але я вихована по-іншому. Думала, що життя проживу як годиться, і мої діти теж правильно будуть жити: з сім’єю, з малюками. Тільки ось вийшло зовсім інакше…

У моєї Каті завжди була голова на плечах. Навчалася дочка добре, кар’єру будувала. Заміж вийшла о двадцять п’ять – все як годиться, не дуже рано, але й не затягувала.

Чоловік її Сергій теж нормальний хлопець: працьовитий, господарський. Дітей двох народили – Платона та Олю, їм зараз вісім років і три роки. Я думала, що сім’я у дочки міцна, на віки. Але не тут було.

Все звалилося в той момент, коли Катя мені заявила:

– Мамо, ми з Сергієм розлучаємося.

Від цієї новини я навіть чашку з чаєм з рук випустила.

– Як розлучаєтеся?! Катю, ви про що? У вас діти?! Ви що вигадали?

– Ну, мамо, що ти починаєш? Нічого не страшного. Ми вже давно не ладнаємо. Сергій зрадив мені, двічі точно. А я не наймалася все життя його терпіти, і вирішили розійтися.

– Ну то й що? – не витримала я, але голос у мене здригнувся. – Чоловіки вони такі. Ну так, буває, спіткнулася людина. Жити треба заради дітей, сім’я ж! Ти повинна бути мудрішою, ніж це все.

– Мудрішою?! – огризнулася дочка. – Я що, народилася для того, щоб жити заради когось? У мене це все вже знаєш, де сидить! До того ж мені зараз пообіцяли добру посаду в сусідньому місті, я все життя мріяла про неї! Не можна упустити таку можливість.

Отут я й зрозуміла, що не моя це Катя каже, а якась інша жінка. Начебто вона, а ніби й ні. Ну як же так – дітей кидати, сім’ю руйнувати тільки тому, що в кар’єрі їй захотілося рухатися?

– Катю, а як же діти? Ти про них подумала? – Запитала я майже пошепки, тому що від образи перехопило голос.

– Та нормально все буде, – відмахнулась дочка. – Я платитиму аліменти, раз на тиждень гулятиму з ними. Все як належить. Вони з батьком залишаються, у нього більше часу. Та й бабуся, його мати допоможе. Тож не хвилюйся.

Не хвилюватись?! А як тут не хвилюватись? Жінка майже в сорок років кидає чоловіка з дітьми і вдаряється в кар’єру, начебто це найважливіше. Каже, що хоче своє життя влаштовувати, що його дратує сімейна рутина.

Я, звичайно, намагалася пояснити дочці, що вона не має рації, але Катя мене не слухала.

– Мамо, – відповіла вона, – ти просто іншого покоління. У нас все інакше. Ти все життя з татом прожила, жодного разу бік не зробила. А я не така. Я не збираюся своє життя заради когось жертвувати.

Та хіба це жертва заради своїх дітей жити? Мені цього не збагнути. Дочка все ж таки поїхала. Але онуків я, звичайно, відвідую, намагаюсь у міру сил допомагати. Вони мені ніби не скаржаться, але відчуваю, що нудьгують за мамою, особливо молодша. Одного разу зайшла до неї в кімнату і на очі сльози навернулися.

Оля розклала на підлозі мамині фотографії та грала з ними так, ніби це не шматок паперу, а справжня мама. А Платон зовсім замкнувся. Воно і зрозуміло, адже це такий стрес для дітей! Ну як їм жити без матері, адже вона тільки щонеділі з ними зустрічається?!

А Катя моя цього не розуміє. Вона, бачите, кар’єру будує, по відрядженнях крутиться, а потім дивується, що при зустрічі діти з нею холодні.

Ось і кому тепер стало краще? Сергій її, хоч і зраджував, але ніби тепер став розсудливим. А Катя… Вона вважає, що все правильно зробила.

Тільки я цього ніколи не прийму. Тому що сім’я – це найголовніше. А доньку свою зруйнувала заради якихось кар’єрних амбіцій.

Так і тепер живемо. Я з онуками у вихідні, Сергій з ними щодня. А Катя… Катя своє життя влаштовує. Оголошується іноді у вихідні та у свята і вдає з себе гарну матусю, а діти без кохання ростуть.