Мама покинула мою сім’ю напризволяще, щоб знову вийти заміж. А їй уже 75 років!

Так сталося, що після смерті тата мама із села переїхала до мене. Чесно кажучи, мене це повністю влаштовувало. Чоловік не був у захваті, але невдовзі також оцінив вигоду такого спільного проживання.

Мама повністю стала господаркою на кухні. З огляду на те, що я з восьми до восьми на роботі, це для нашої сімʼї стало просто порятунком.

Тепер ми не харчувалися напівфабрикатами та супчиками, звареними на швидку руку, а їли повноцінні сніданки, обіди та вечері. Борщі, котлети з картоплею, салати, пироги, компоти та багато чого ще.

Син із чоловіком швидко звикли до маминих різносолів. Вона і мені завжди контейнери на роботу давала.

Допомагала мама і за сином доглядати. Ігорку нашому дев’ять років, після школи, перепочивши вдома, йому треба було їхати на тренування до спортивної школи. Маленький він ще один містом їздити. Раніше чоловік з обіду його забирав і віз до спортшколи, де син майже годину чекав на свого тренера.

А тут мама сама зголосилася супроводжувати Ігоря. Звісно, ​​ми з чоловіком погодилися. Тепер Ігор встигав після обіду зробити уроки, потім із бабусею їхав на тренування.

Мама на нього там чекала, і вони разом поверталися назад. До нашого приходу з роботи мама встигала приготувати чергову вечерю, трохи прибрати, запустити прання.

У вихідні у нас із чоловіком тепер був час побути вдвох. Ми то в кіно ходили, то до театру, то до кафе. Краса! У нас навіть почуття загострилися, які за роки сімейного життя стали притуплятись.

Так тривало майже два роки. А потім мама захворіла, навіть у лікарню лягла. Ох, і мені нелегко довелося. Усі побутові справи знову лягли на мене. Адже я ще й працюю!

І чоловік смикався, бо тепер треба було жорстко планувати свій обідній час, що встигнути забрати Ігорка зі школи, швидко перекусити з ним удома та мчати на тренування. Синок теж дуже сумував за бабусю.

Загалом, усі ми на неї з лікарні чекали, як на ясне сонечко. Тішило і заспокоювало те, що хвороба мами несерйозна — щось із суглобами. Ось лікарі підлікують і буде, як і раніше.

Але після виписки мама повідомила, що вирушає до санаторію, лікарі її направили, вже й путівку встигла отримати. Коли встигла? Ну, та гаразд. Ми з чоловіком, стиснувши зуби, вирішили, що ще місяць ми протримаємося самі. Нехай наша мама видужує.

І ось вона поїхала до санаторію. Дзвонила нам звідти така щаслива, задоволена життям. Я її слухала, а сама тільки й думала, коли вона повернеться? Я сама нічого вдома не встигаю.

Але мати так і не повернулася. За кілька днів до закінчення свого перебування у санаторії вона повідомила, що виходить заміж! Виявляється, зустріла на лікуванні якогось чоловіка, він її до себе вже покликав жити. Вона погодилася.

— Я по свої речі заїду і до Леоніда Анатолійовича поїду, — радісно сказала вона.

І тут я вибухнула!

– Мамо, як ти можеш? Ще й двох років не минуло, як тато помер, а ти вже собі якогось мужика знайшла! – закричала я в трубку. — Ти зраджуєш тата, про нас зовсім не думаєш.

– Твого батька я ніколи не забуду, – спокійно відповіла мені мама, – хоч і жили ми не дуже добре. Ти ж, дочко, сама знаєш, що він і гуляв, і пив. Але все терпіла, бо раніше говорили, що сім’я — осередок суспільства і таке інше. Та й тобі як без батька було рости?

— Тебе послухати, так прямо страждальниця,— посміялася я. – А цей новий? Ти його ж не знаєш.

— Наталка, я вперше в житті зрозуміла, що означає, коли чоловік піклується за тобою. Він мені і квіти дарує, і читає вірші. А загалом Леонід — дуже хороша людина. Зрозумій мене як жінка. Я з ним, можна сказати, лише жити починаю.

– У 75 років? – з сарказмом уточнила я.

– Я знаю, скільки мені років. І хоч рік, але буду щасливою!

На цьому наша розмова закінчилася. Незабаром мама приїхала, речі забрала та поїхала до свого Леоніда, як і обіцяла.

Ми з чоловіком якраз на роботі були, а син у школі так і не перетнулися. Потім вона нам дзвонила, гості кликала, але ми не поїхали. Натякала, щоб до нас приїхати з візитом зі своїм чоловіком, я промовчала. Не можу її бачити. Як вона могла зрадити нас, свою сім’ю?

Нещодавно запрошення на весілля надіслала. Звісно, ​​ми не поїхали. Хоча Ігор дуже просився, скучив він за бабусею. Тільки бабусі він зовсім не потрібен, як виявилося.