В літньому кафе з видом на море всі насолоджувалися прекрасним видом. Окрім двох жінок, які обговорювали третю. Я вирішила прислухатись, про що вони говорили

У відкритому кафе дві жінки обговорювали третю. Та не чула, далеко сиділа. Пила чай і насолоджувалася видом на море.

Дві дами пили міцніші напої. І дивилися не на море, а на цю жінку. І обговорювали її. Вона така товста! Ні, ти подивися на ноги! Такі ноги, як у слона. І ніс як картопля. Невже не соромно з таким носом ходити, начебто нема пластичної хірургії. Фу, вся у ластовинні. І такий несмаковий сарафан. Навіть не брендовий.

Жінки засуджували повну жінку і насолоджувалися своєю перевагою. У них і носи були зроблені, і губи, і брови. Що робило їх ще старшим, якщо чесно.

“Клуша”, “тумба”, – всяке вони говорили. Хоча поруч плескалося синє море і сонце сяяло. І плив далеко білий корабель…

І під’їхала біла машина, велика, як корабель. Вийшов великий чоловік, гарний і широкоплечий. Як богатир. А з ним вийшли дітлахи, троє. І між столиками пробралися до тієї «клуші», щось радісно кричачи.

І богатир розплатився з офіціантом, що підійшов. І вся сім’я пішла до машини, обговорюючи купівлю будинку. Все вийшло! Ура!

А дві жінки залишилися за столиком. І одна похмуро сказала: “Ну чому таким все дістається? А мені – нічого? І тобі, до речі, теж!”, – додала вона швидко та злісно.

А море було зовсім поряд. І можна черпати з моря щастя, кохання, радість, милуватися та насолоджуватися. Але дехто не може. Їм обов’язково треба у море плюнути. Або в когось. Щастя це не додає. Оце точно. А морю все одно. Воно невичерпне і прекрасне.