Василь Іванович їхав в поїзді, як зайшла мова про невірних дружин і так це його заїло, що він вирішив зійти з поїзда і чимдуж швидше попасти додому
Найбільше Василь Іванович цінував у житті спокій і умиротворення. Тому він уникав конфліктів. Добиватися чогось значного йому заважала і природна лінь, і побоювання втратити ту безтурботність, у якій він жив.
Василь Іванович вважав себе однолюбом. При тому, що свою дружину не любив.
Як таке можливо? Та дуже просто. Справа в тому, що однолюб, на думку Василя Івановича, це не той, хто все життя любить одну жінку, а той, хто живе все життя з однією жінкою, зберігаючи їй вірність.
«А яке там кохання, — думав він, — коли ти, наприклад, живеш з нею вже понад двадцять років. У таких випадках про кохання вже й мови не може бути.»
Інший би, на місці Василя Івановича, давно розлучився. Ну, чого мучити і себе, і інших, якщо й сам не любиш, і точно знаєш, що тебе не люблять. Але надто вже Василь Іванович цінував спокій у своєму житті і всіляко уникав будь-яких конфліктних ситуацій.
Він з цієї причини і на роботі нічого не добився, що був лінивий любив спокій. Перебувати в стані спокою, безтурботності в думках і почуттях, коли все ясно і зрозуміло, і немає потреби в побоюваннях, ось межа мрій Василя Івановича.
І жив би він спокійно, але сталася одна подія , яка змусила його поглянути на життя по-іншому, і мало не зруйнувало його образ життя.
Якось Василя Івановича часто посилали у відрядження. І ось їде він якось потягом у відрядження. У купе крім нього ще троє чоловіків, теж у відрядження поїхали. І всі виявилися такими веселими жартівниками.
І зайшла у них мова про жінок і про те, чим вони займаються, коли їхні чоловіки їдуть у відрядження.
Сусіди розказують анекдоти на цю тему, жартують, розважають один одного. Василь Іванович у розмову не втручається, а лише слухає та підхіхікує.
Але в розмові вийшло так, що всі, окрім Василя Івановича, погодилися з тим, що якщо чоловік і дружина кохають одне одного, то лише в цьому випадку можна говорити про якусь вірність. Ось тут Василь Іванович і не витримав.
— Я за свою спокійний, хоч і не люблю її, і вона не любить мене, — сказав Василь Іванович.
– А чому ти спокійний? — спитали його сусіди.
— Бо сам по відношенню до неї чесний. А якщо людина чесна, то їй боятися нема чого. От якби я сам обманював, тоді інша річ.
— А з чого це ти чесний стосовно неї?
— А з того, що я однолюб.
— А-а, ну якщо у вас кохання, тоді, звісно, — погодилися сусіди.
А Василь Іванович хитро тільки посміхнувся у відповідь.
— Та в тому й річ, що не маю до неї жодних почуттів, — гордо відповів Василь Іванович, і потім пояснив усім свій погляд на такі речі.
– Ну-у, – сказали йому сусіди, – в такому разі можеш бути впевнений, що твоя дружина тобі зараз вірність не зберігає.
Васильй Іванович, звісно, дуже обурився почутим і зажадав пояснень. Ну, йому пояснили.
— Ти кажеш, що приніс себе в жертву, — сказали сусіди.
— Звісно, — сказав Василь Іванович. — А хіба це не жертва: жити все життя з нелюбомою жінкою і зберігати їй вірність. Звісно, жертва.
— Справа не в цьому,— відповіли йому,— може це й жертва. Не суть. Головне тут ось що. Ти ж сам кажеш, що й твоя дружина тебе не любить. Що живете ви обоє без кохання.
— Звичайно, без кохання, — впевнено відповів Василь Іванович. — А як ще? Ну, я вам кажу, мужики. Ну, про яке кохання може йтися, коли ми вже більше двадцяти років разом? Ну, що ви таке говорите!
— Та ми поки що нічого не говоримо, — відповідають сусіди. — ми поки що тільки питаємо.
— Дивні ви якісь запитання ставите, — сказав Василь Іванович.
— А ось скажи нам, а ти певен, що твоя дружина теж себе у таку жертву приносить? — спитали сусіди.
Василь ванович насупив чоло, намагаючись зрозуміти почуте.
— Вона тебе не любить, так? – роз’яснювали сусіди. — Так ось, чи ти впевнений, що і вона жертвує собою заради тебе?
– Впевнений.
— А даремно ти впевнений у цьому. Ну з якого дива їй це робити? Заради чого їй зберігати тобі вірність?
— Та заради того заради чого і я це роблю.
— А ти чого це робиш?
— А що, на вашу думку, я маю робити?
— По-нашому, так розлучитись, і справа з кінцем. І жодних тобі жертв. А те, що ти робиш, це, напевно, не з великого розуму.
— Як не з великого розуму?
— Та ось так ось не від великого. Тобі життя дане, щоб у щасті та в радості жити. А ти на що себе прирік? Від великого розуму? Ні звичайно.
— Розум тут взагалі ні до чого! — вигукнув Василь Іванович. — Тому що це питання — не розумове, а… Це питання — моральне!
— Ти хочеш сказати, що вся причина у твоїй високій моральності?
– Саме так! У моральності!
— Ну, яка ж моральність у тому, щоб жити з нелюбимою жінкою? Та ще й понад двадцять років! Ні, ти, як хочеш, Вася, а це чи то від невеликого розуму, чи то від аморальності. Вибирай. А третього тут нема. І з усього виходить, що або ви з дружиною дурні, або аморальні. А може, навіть і те, й інше.
— Як же це?
– А ось так, – сказали йому. — І якби ти зараз раптово повернувся з відрядження, то, швидше за все, сам би в цьому переконався.
– У чому?
— А в тому, що чи твоя дружина така сама, як ти, недалека, чи аморальна. Вибирай.
І що робить Василь Іванович? Він сходить із поїзда на найближчій станції та їде назад. Навіщо, питається, він порушив свої принципи і поринув у атмосферу занепокоєння та хвилювання? Їхав би собі далі, і не думав ні про що.
У свою квартиру він увійшов вже після дванадцятої ночі. Одразу пройшов до спальні. Але нікого у спальні не виявив. Він подзвонив дружині.
– Ти де? — спитав він.
– Як де? – здивувалася дружина. — Вдома, звісно. У нашому ліжку. Де ж мені ще бути? А ти чого вночі дзвониш? Я вже давно сплю. Дзвони вранці.
Василь Іванович хотів було дочекатися дружини будинку і влаштувати їй скандал, але злякався і… передумав. Тому що, як уже було сказано вище, найбільше Василь Іванович цінував у своєму житті спокій та умиротворення.
«Ну, затію я скандал? – подумав Василь Іванович. — А далі що? Розлучення та проблеми, пов’язані з ним? І прощай спокій? Прощай умиротворення? А заради чого? Адже я все одно її не люблю. То яка мені різниця, де і з ким вона зараз? Головне, що я по відношенню до неї чесний! Буду і далі приносити себе в жертву. Головне, що все в моєму житті буде спокійно.»
І вирішив Василь Іванович залишити все, як є, і від гріха подалі, знову поїхати у відрядження, а повернутися з нього в належний час.
Приблизно через місяць після цього Василь Іванович за вечерею вирішив поговорити зі своєю дружиною.
– А навіщо ти живеш зі мною? — спитав він.
— А з жалю, — спокійно відповіла дружина. – вигнати тебе не можу, а сам ти не йдеш. От і живу. А що?
— Та ні,— сказав Василь Іванович,— так нічого. Просто. Хотів взнати.
— Мені вже багато хто радив кинути тебе, — продовжувала дружина. — та як, кажу, його покинути, коли він такий жалюгідний і безпорадний. Ну, поясню, що ти і лінивий, і боягузливий. У житті нічого не досяг. Ну як тебе кинути?
— А ти не почуваєшся винною в тому, що я такий? — спитав Василь Іванович.
– Не відчуваю, – впевнено відповіла дружина. — Я тут ні до чого. Це ти сам таким захотів бути, ну от і вийшло з тебе якесь непорозуміння.
«Припини зараз же! – подумав Василь Іванович. — Це не ти, чуєш, не ти, а я, чуєш, я жертвую. І я не кохаю тебе, не люблю. Ось влаштую тобі зараз скандал, знатимеш, який я боягузливий і безпорадний.»
Але вона нічого не чула, бо не вміла читати чужі думки. Та й скандал Василь Іванович не влаштував, бо у свої 38 років він найбільше не любив конфліктів та уникав їх.
Дружина покинула Василя Івановича одразу, щойно закохалася і її покликали заміж. І ніякий жаль не зміг зупинити її від цього кроку.