Євген згадав, що давно не відвідував бабусю. Приїхав до неї на дачу, а її будинку немає. А на ділянці викопано глибокий котлован. Як виявилося, старенька вирішила провчити свого внука за його поведінку

Віра зустрічалася з Женею вже понад три роки. Їй здавалося, що вони все добре, що вони люблять одне одного. Про заміжжя Віра не думала. До певного моменту. Поки не зрозуміла, що у них із Євгеном буде дитина.

— Одружись зі мною, Жень, — запропонувала Віра.

Але Женя відповів відмовою. Сказав, що її чоловіком він не бачить себе.

— І батьком бути теж не хочу, — додав до сказаного Женя. — І взагалі, Віра, три роки разом це дуже великий термін. Я б навіть сказав, що це граничний термін для великого і чистого кохання. По-моєму, нам час розлучитися. Далі буде лише гірше.

– Ти мене кидаєш? – здивувалася Віра. — І це після того, як дізнався, що станеш батьком?

— До чого тут це, Віра, — відповів Ження. – За кого ти мене приймаєш? Адже я не негідник якийсь. Ми розлучаємося не тому. І я сподіваюся, що в тебе достатньо гордості, щоб не влаштовувати скандалів та істерик.

Досі я знав тебе як спокійну, врівноважену жінку з великим почуттям власної гідності. Цим, до речі, ти мені подобалася. Так що, Віра, давай не драматизуватимемо. А проблему з дитиною ти сама виріши. Якось.

– Як вирішити? Я щось не зрозуміла.

– Як хочеш. Як сама вважаєш, буде краще. Без мене лише. Домовились?

– Домовилися, – спокійно відповіла Віра, – сама все вирішу. Без тебе.

— От і добре, — сказав Женя.

Євген мав рацію. Віра справді була дуже гордою жінкою. І почуття власної гідності ніколи не втрачала.

Саме тому вона відразу пішла до батьків Євгена і дуже серйозно з ними поговорила.

— Подумайте про свого сина, — сказала Віра. – Чим швидше тим краще. Інакше мені доведеться назавжди викреслити і його, і вас зі свого життя. З усіма наслідками. Сподіваюся, ви розумієте, про які наслідки йдеться?

Звичайно ж, Ярослав та Наталія (батьки Євгена) чудово розуміли, що мала на увазі Віра. Це означає, що вони ніколи не побачать свого онука і не зазнають належного їм щастя, як бабуся та дідусь.

А з огляду на вік Євгена, якому скоро виповниться сорок, вони чудово розуміли, що іншого такого шансу мати онука чи онуку, вони взагалі більше не матимуть. Цього вони не могли допустити. Але що робити, вони не знали.

— Потрібно з твоєю мамою порадитись, — сказала Наталія. — Тамара Леонідівна мудра жінка. Як скаже, так і зробимо.

Ярослав й погодився поговорити зі своєю мамою.

— Ну що ситуація зрозуміла, — сказала Тамара Леонідівна. — І вихід із неї може бути наступним. Пропоную зробити ось що.

Тамара Леонідівна розповіла, що та як планує робити. Ярославу та Наталії план дій Тамари Леонідівни сподобався. Після цього було вирішено поговорити з сином.

— Женя, давай зробимо так, — запропонував батько, — ти одружишся з Вірою, а ми з мамою купуємо вам двокімнатну квартиру. У будь-якому районі Києва.

Євген з цікавістю подивився на батьків та бабусю.

— А де гроші візьмете на будь-який район Києва? Давайте зразу в Печерському! — з іронією спитав Женя.

— Дачу продамо, — відповіла Наталія. — Бабуся згодна

— А ти, бабусю, де житимеш? — спитав Євген.

— Я житиму тут, — відповіла Тамара Леонідівна.

– Де тут? – Не зрозумів Євген. – У нашій чотирикімнатній квартирі?

— Так, — весело відповіла Тамара Леонідівна. – У твоїй кімнаті.

— Угу, ясно, — здивувався Євген. — А я де житиму?

— Який ти недогадливий, синку, — відповіла мама. — А ти житимеш із Вірою у своїй квартирі.

«Угу, отже, як? — швидко думав Євген. — Виявляється, я вже давно міг би жити окремо у двокімнатній квартирі, а й досі живу з батьками? Кумедно виходить. Тільки нічого у вас, дорогі мої найближчі родичі, не вийде. Одружитися я не маю наміру. Ні на Вірі, ні на будь-кому ще. Мені і так добре.

А ось у окрему квартирку я б із задоволенням з’їхав. Ну, значить так тому і бути. Тебе, бабусю, ми сюди переселимо, а мені час жити окремо. Пора!»

— А давайте я не буду ні на кому одружуватись, а квартиру ви мені так купите? – Запропонував Євген.

— Так не вийде, — відповів батько.

— Тільки якщо одружишся, — додала зі сказаним чоловіком Наталії.

«Маніпулювати мною вирішили, — подумав Женя. – Умови ставите. Ультиматум висуваєте. Але що ж. Подивимося, хто кого переманіпулює».

— Ну, тоді й не треба мені жодної квартири, — спокійно сказав Євген, намагаючись виглядати якомога байдужим. — Одружуватися я не збираюся. Ні зараз, ні будь-коли ще. Навіщо? Мені й без дружини добре.

Тож, дорогі батьки, нічого у вас не вийде. І навіть двокімнатною квартирою в будь-якому районі Києва, ви мене на цю справу не вмовите. І можете продавати та купувати що хочете. Мене це не стосується. Я вище цього всього. Зрозуміло?

– Впевнений? — радісно спитав Ярослав.

— Добре подумай, синку, перш ніж говорити такі слова, — весело сказала мама.

— Впевнений, — спокійно відповів Євген. — За свої неповні сорок років я зрозумів, що в житті є багато чого цікавого та крім матеріальних цінностей. Я ціную духовне багатство, яке єдине зможу забрати з собою у вічність. А матеріальне у вічність не забереш. Так, бабусю?

— Звичайно, так, — радісно відповіла Тамара Леонідівна.

— Тому нічого такого, що для вас усіх є цінністю, мені не потрібно, — сказав Євген.

— От і добре, — сказала Тамара Леонідівна. — І більше про це не говоритимемо. Ну, якщо він не хоче одружуватись, ну чого його змушувати? Нехай живе як хоче. Так, Женька? Тим більше, якщо людина живе виключно духовним життям. Я тебе правильно зрозуміла, Женя?

— Все правильно і дякую тобі, бабусю, — відповів Євген. – Одна ти мене розумієш.

На цьому розмова була закінчена. А Євген почав мріяти про продаж бабусиної дачі та купівлі квартири.

«Це ж треба! У будь-якому місці Києва, — захоплено думав Євген. – Мрії збуваються! Але! У цій справі головне не поспішати. Щоб не злякати бабусю. Почну з того, що перестану зустрічатись із Вірою. А через півроку, коли всі пристрасті вщухнуть, продамо бабусину дачку і купимо мені квартирку. От і буде мені радісно. А це не духовне щастя, до якого я так прагну!»

Минуло півроку.

З Вірою Євген більше не бачився та не знав, що вона стала мамою. Сама Віра теж не турбувала Євгена. Не дзвонила та зустрічей з ним не шукала. Та й батьки більше до питання одруження Євгена не поверталися. Євген заспокоївся.

«Ну ось, — радісно думав Євген, — усі проблеми самі по собі й розвʼязалися. А чому? А все тому, що я — мудра людина, яка нічого не робить поспіхом і не метушиться. Як добре, що я не одружився з Вірою».

Євген був дуже задоволений собою.

Так! – думав Єрген. – Що далі? Ах да. Тепер можна починати шукати собі квартирку. Але насамперед, необхідно знайти покупця на бабусину дачу».

Тут Євген згадав, що давно не бачив Тамару Леонідівну.

«До речі, а як там бабуся? – подумав Євген. — Півроку її не бачив і не чув. Час її відвідати. Прийшов час. А вона-то скучила, напевно, за мною. Скільки часу про мене ні слуху, ні духу. Хвилюється, мабуть. Переживає за мене. Ну, це й зрозуміло. Адже я в неї єдиний улюблений онук. Пора відвідати бабусю. Пора!»

Так звана «бабусина дача» знаходилася у найближчому передмісті столиці. У районі, де любили будувати собі палаци, деякі дуже багаті київляни та гості столиці.

«Мені не потрібна квартира в Новопечерських липках, — думав Євген. — Я — людина проста. Мене цілком влаштує і околиця десь на півночі нашого прекрасного міста. Аби поряд із метро. І тоді, продавши дачу бабусі, я зможу купити собі не одну двокімнатну квартиру, а дві. Одну здаватиму. А в іншій… Стоп! Обидві квартири підуть під здачу. А житиму я з батьками.

А бабуся? А бабуся житиме з нами. Адже у нас чотири кімнати. Невже ми не знайдемо для нашої бабусі одну кімнатку? Знайдемо, звісно. А бабуся мені не заважатиме. Я вдома рідко буваю».

Ось усе, про що мріяв Євген, так і вийшло. Ну чи майже все.

Приїхав Євген до бабусі на дачу, і що він бачить? Ні будинку, ні бабусі ніде нема. А на ділянці викопано глибокий котлован. Євген, звісно, ​​звернувся із запитаннями до сусідів. З’ясувалося, що дачу свою бабуся продала. Нові власники розпочали будівництво нового будинку з того, що знесли всі старі споруди.

— Бабуся дачу продала, — повідомив Євген батькам, коли повернувся додому.

Батьки, звичайно, все це знали, але виду не показали.

— Жах який, — спокійно відповів Ярослав.

— Неподобство, — спокійно погодилась із чоловіком Віра.

– Причому тут це? – Кричав Євген. – Чому вона мені нічого не сказала? Адже я її улюблений онук. Єдиний! І куди вона гроші справи у такому разі?

— Та що ж ти так хвилюєшся, синку, — спитала мама. — Ти ж сам казав, що тобі нічого не потрібне. Що тебе цікавлять виключно духовні цінності, які ти збираєшся забрати в якусь вічність. А тепер хвилюєшся? Про гроші якісь питаєш?

— Коли я казав, що мені нічого не треба, мамо, я не мав на увазі, що мені взагалі нічого не треба, — відповів Євген. — Невже ти не розумієш, що з бабусею щось може статися? Такі гроші! Тут у будь-кого дах поїде. Я хвилююсь за неї.

— То подзвони їй і спитай, — порадив Ярослав. – Дізнайся. Чи справді у неї все гаразд? Може, допомога якась потрібна?

— Так-так, — розгублено сказав Євген. – Звісно. Зателефонувати. Чому я сам про це одразу не здогадався? Може, їй потрібна допомога? І чому “може”? Вона точно їй зараз потрібна. З такими грошима. Як без допомоги?

Євген зателефонував Тамарі Леонідівні і дізнався, що дачу вона продала, а на виручені гроші купила дві квартири на півночі Києва поряд із метро.

Ну, все, як мріяв Євген. Тільки вона ці квартири не здає. В одній квартирі живе вона, а в іншій Віра з дитиною.

— Отже, Женька, — сказала Тамара Леонідівна, — я привітала її з народженням правнука. Дякую, онучку, що подзвонив, що згадав бабусю. А за нас із Вірою не турбуйся. У нас все добре. Квартири – в одному будинку. Навіть на одному поверсі. Щоправда, я здорово все вигадала? Усі щасливі.

— Що ви там щасливі, я вже зрозумів, — сказав Євген. — А моє щастя, бабусю? Про мене ви подумали?

– А як же! — вигукнула Тамара Леонідівна. — Тільки про тебе й думали, коли ухвалювали рішення. Сам дивися. Твій єдиний син, твій спадкоємець, росте у добрих умовах. І при цьому тобі не треба ні з ким одружуватися і ні про кого дбати. Хіба це не щастя, Женя? Живи собі щасливо своїми духовними цінностями, збирай їх, забирай у вічність і ні про що не думай. Чи це не щастя?

А про твого сина ми дбатимемо: твої батьки, я і Віра. Чому ти мовчиш? Ти що, плачеш? Не треба плакати. З часом ти зрозумієш, що в цій ситуації це був єдино правильний вихід. Ти чуєш мене, Женя? Може тобі щось не подобається? Може, ти хочеш, щоби все було інакше? Одне твоє слово, і я виправлю все. Ще не пізно виправити все. Адже обидві квартири оформлені на мене.

Телефонна розмова онука з бабусею тривала.

— Але як це? Адже квартири це не ті духовні цінності, про які ти говорив?

— До біса духовні цінності. Для мене тепер квартири важливіші за якісь там духовні цінності.

— Зрозуміла, духовності — до біса. А Віру з дитиною куди?

— Віру з дитиною? — перепитав Євген. – Гадки не маю. Куди хочеш.

— Може, надвір їх викинути?

– Як хочеш, бабусю, – сказав Євген. — Можна й надвір. Чому ні? А чого? Адже це твої квартири. Тобі й вирішувати. Можна й надвір.

— Я подумаю, Женя, — сказала Тамара Леонідівна. — Передзвони мені за місяць.

А за місяць Євген дізнався, що обидві квартири Тамара Леонідівна оформила на Віру. Тоді Євген, не гаючи часу, поїхав розмовляти з Вірою.

«Зроблю їй пропозицію, від якої вона не зможе відмовитися, — думав Женя».

— Віра, будь моєю дружиною, — сказав Женя, — а натомість ти переписуєш одну квартиру на мене.

Віра відповіла, що пропозиція приваблива, але їй необхідно подумати.

— Скільки ти думаєш? — нервово спитав Євген.

— Не знаю, — відповіла Віра. — Подзвони мені за тиждень.

За тиждень Євген дізнався, що від його пропозиції відмовилися.

— Як це? — розгублено спитав Євген. – А як же я тепер? Як ми? Невже я тобі зовсім не потрібний? Але ж у нас є дитина. Я також маю на неї право.

— А ось про нас і твої права я ще не вирішила, — відповіла Віра. — Над цим питанням я ще гадаю. Подзвони мені за півроку.

– Ти не зрозуміла, Віра. Ми могли б разом… Тим більше, що маю ідею. Бабуся може жити в моїй кімнаті, а ту квартиру, де вона зараз мешкає, ми могли б здавати? Я думаю, що так усім буде краще? Ні?

— Я подумаю, Женя. З Тамарою Леонідівною пораджусь. Подзвони мені за півроку.