“Погана” бабуся, яка не радіє появі внуків

Чомусь в нас вважається правильно, що хорошими батьками є ті, котрі дорости дитину до пенсії. Її пенсії. Далеко не рідкість, коли мами й тати дорослих дітей часто тягнуть на собі ще й родину дорослої дитини. І мається на увазі не бажання зробити подарунок, а повноцінне утримання дітей та внуків.

Не так давно до мене знову прийшла дочка моя тридцятирічна заміжня дочка Іра  зі словами:

-Мамо, – почала вона з порога, –  можеш взяти до себе на тиждень Яну?

Я на пенсію три місяці тому вийшла. Час, для того, щоб займатися внучкою-першокласницею у мене є. І повозитися мені з нею в радість, але з досвіду знаю, що тижнем тут справа не обійдеться. Проходили вже. А це означає, що на місяць, як мінімум, мені доведеться відмовитися від свого життя, возити дівчинку в школу, досить далеко возити. Ми з дочкою НЕ  живемо далеко одна від одної, такий був її вибір, коли вони з чоловіком іпотеку взяли: щоб не поруч ні зі свекрухою, ні з тещею.

–  Іра,  ти уявляєш, що в тебе дочка в школу пішла, що заняття закінчуються рано, а це означає, що мені години з 8 ранку і до 12 дня доведеться тинятися десь на другому кінці міста? Адже не їхати ж назад, далеко. А уроки? Програма зараз зовсім не та …

-Так навіщо їздити, – каже дочка, – ти ж можеш цей час у нас посидіти. Яну потім ще на танці треба відправляти.

Приїхали. Це означає, що «сидіти» у них я буду години до 5-ї вечора? А вони приходять біля 7 години вечора. І в принципі, Яна спокійно у нас і одна посидіти може, та й дочка моя не так далеко від будинку працює. І з вересня вона справлялася з обов’язками мами першокласниці.

“Щось тут явно не чисто” – подумала я і спитала про це.

–  Нам світло за несплату відключили. Ми з Дімою нормально існуємо, ми ж на роботі весь день, а Яні уроки робити, мультики дивитися … І воду гарячу перекрили.

–  Знову? Ви що, знову кілька місяців не оплачували комуналку?

–  Ой, мамо, не починай. Так візьмеш Яну або мені свекрусі в коліна падати?

Яну я візьму, внучку дуже люблю. А сваха в черговий раз не візьме, відмовить. І я її не засуджую.

–  Майже місяць в садок возила Яну від себе, – скаржилася сваха пів року тому, – молоді теж просилися до мене пожити, але знаєш, хоч осуджує мене, хоч ні – не пустила їх. Синові 31 рік, невістці 30. А жити ніяк не навчаться.

–  У нас же іпотека, – Ірина по телефону почала захищатися від моїх нападок, – ви свого часу квартири від держави просто так отримували, а нам тепер ніхто просто так нічого не дає. Ти так хоч пів року поживи, як нам доводиться…

–  На половину квартири ми зі сватами вам грошей дали, – кажу їй, – при ваших з Дімою зарплатах, платити її НЕ важко, якщо розумно витрачати бюджет, але ви жити не вмієте і вчитись не хочете.

–  Я давала синові гроші на оплату боргу за квартиру, – зізнавалася тоді сваха, – куди поділи?

Питання риторичне. Куди вони все дівають? Дочка то волосся пофарбує в дорогому салоні, то сумочку нову придбає, то сукню, то чобітки. Зять теж не відстає: то на Дністер на риболовлю з друзями їде, то телефон поміняє.

–  Жити зараз хочеться, – кажуть «діти» мало не хором, – ми вас платити борги не просимо, можете ви хоча б з внучкою допомогти? І так дві бабусі, а жодну зайвий раз ми не напружуємо.

Яну я взяла. Важко, але що поробиш. Хоча сваха й вилаяла мене.

–  Так вони й зовсім жити не навчаться, так я розумію, що шкода, що дівчинка ні в чому не винна, але мені старший син каже, що пора вже ставити питання перед компетентними органами про те, які з наших дітей батьки, – і залилася сльозами, – ми, це ми з тобою винні. Розбестили, не навчили. А нас не стане? Як вони жити будуть?

Яна жила у мене всього тиждень. Потім Іра з чоловіком приїхали за нею.

–  Забираємо, –  весело сказала Іра, – бачиш, знайшли гроші самі. Спасибі за допомогу. Давайте чай поп’ємо, у нас  радісна новина: скоро поповнення буде, на цей раз будемо хлопчика чекати, спадкоємця.

Дочку я не привітала. Розвернулася і в кімнату пішла. Ридає? Нехай ридає. Образилася. А яке поповнення, якщо з однією дитиною жити не навчилися? Ось в глибині душі мені й соромно, але слова привітання я з себе видавити не змогла.

–  Я теж їх не привітала, – зізналася сваха, яка  від такої «новини» потрапила в лікарню з гіпертонічним кризом, – Своєї голови немає. Нашу НЕ приставиш. Мабуть, скоро ми з тобою, Надя, будемо по дитині собі розбирати в разі чергових комунальних боргів. Ми з тобою жахливі бабусі. Не радіємо за дітей, ревемо не від щастя, внучат не хочемо більше.

Ось такі ми «погані» бабусі.