Мама не приймає той факт, що я вже заміжня і хоче спілкуватись тільки зі мною. А що буде далі…

Я ніколи не була параноїком, але мені здається, що мама категорично відмовляється приймати факт мого заміжжя. Ніколи не могла уявити, що таке взагалі буває, але інакше її поведінку характеризувати не виходить.

Декому може здатись, що я наговорюю на маму, яка просто хвилюється за мене, що мені все це ввижається, але іншого логічного пояснення її поведінки я ніяк не можу знайти. Сьогоднішнє її повідомлення тільки підтвердило мої побоювання.

Неділя, середина дня, у мене вихідний, а чоловік на зміні. Дзвонить мама.

–  Привіт, донечко.

– Привіт, мам.

– А ти часом не хочеш до мене сьогодні приїхати?

– Ні не хочу. А навіщо? Я завтра приїду, як і домовлялися.

– Ну … чаю попити, поговорити, поспілкуватися, посидіти вдвох …

– Ні, мамо, я хочу відпочити від машини, від дороги, я за тиждень втомилася.

– Ну, гаразд, – сумний подих в трубці. – Точно-точно не приїдеш?

– Ні, мамо, завтра.

– Ну добре. До завтра тоді?

– До завтра.

З цього діалогу можна сказати, що я ось така жорстока, що відмовила мамі просто в спілкуванні. Але. Вчора ми з чоловіком були у неї вдвох, на її ж прохання  ми возили її в магазин за продуктами, привезли додому, чоловік підняв їй продукти у квартиру. Хіба важко нас вчора запросити на чай удвох?

Увечері, до речі, коли ми розмовляли з чоловіком на цю тему, він звернув на це мою увагу.

– Якось дивно, – каже він, – що вона навіть не поцікавилась, як у нас справи, як у тебе самопочуття. Навіть на чай не запросила.

– Та ні, – відповіла тоді я, – просто час вже був пізній (хоча було близько сьомої вечора), вона не стала нас турбувати, знала, що ми втомлюємося на роботі.

А зараз думаю, що чоловік бачив суть проблеми. І так завжди. Будь-яке запрошення приїхати завжди адресується мені одній, мені особисто і як раз в ті дні, коли чоловік або в денну зміну, або йому їхати на роботу в ніч. Збіг, скажете ви.

Ні, вона веде графік його змін в календарі, відповім я. Пару раз я б ще могла списати все, що відбувається на те, що вона просто нудьгує без мене. Але тут буде друге «але»: ми щодня п’ять днів в тиждень спілкуємося тільки вдвох, без чоловіка, коли я приходжу до неї в обідню перерву  на її прохання.  Моя робота знаходиться неподалік від її будинку.

Ось і складається у мене враження, що вона хоче спілкуватися зі мною як раніше, так ніби я незаміжня. А що потім? Будемо прикидатися, що я не вагітна? Що у мене не народилася дитина? Скільки років ми будемо так прикидатися? Рік, п’ять, все життя?

Дивно все це…