Ми не можемо його до себе забрати, нам нікуди…

По сусідству від мене живе одна бабуся. Втративши першого чоловіка, вона через якийсь час зійшлася з чоловіком. Той овдовів, дружина померла від раку.

У діда залишилося двоє дітей, але нудно йому з дітьми жити, у них свої сім’ї, а він на той момент ще не зовсім старий був, господарство мав, город, овочі вирощував, вів активний спосіб життя. Ось він до бабки став залицятись. Давно вони знайомі були, спочатку в гості «заходив», а потім вирішили разом жити, в будинку цієї бабусі.

Прожили довго та щасливо. Цілком собі справлялися, поки зовсім вік не підкосив їх. Діти його розслабилися. Зайвий раз не приїдуть, поки не подзвониш. Не звертаються люди похилого віку за допомогою, діти тільки й раді. А, коли був випадок, що бабуся злягла, відвезли її в лікарню, боялися за її життя.

Тоді пішла мова про те, що з дідом робити щось потрібно. Почали діти перекидати з одне на одного відповідальність. З’ясувалося, що одна не може до себе діда забрати, оскільки її часто немає вдома, вона працює вахтами, мовляв, хто сидіти з ним буде.  Друга зовсім далеко живе, стверджує, що не витримає дідусь дороги, та й куди, мовляв, його забирати?

Найцікавіше в цій ситуації, що перша живе в будинку батька, а забрати бачте його ніяк не може. Тобто квартиру поділили вже, а за батьком доглядати нікому. Ось так:  є двоє дітей, а подбати про батька нікому, та й ніколи.

З батьком і матір’ю відносини у дочок хороші були з дитинства, ображатися нема на що. У однієї дочки сім’я вдалася. У другий не дуже пощастило: діти є, але сама самотня.

Так що ж не так з цими дітьми? Як можна сказати «а тата ми до себе не можемо забрати?» До себе? У будинок, де він раніше жив .. В його рідний дім …