Мама покинула нас багато років тому, а тепер часто телефонує…

Минулої суботи, гуляючи з дочкою у дворі, я зустріла свою однокласницю Марину. Вона разом з дітьми (у неї троє синів) приїхала в гості до батька. Я зраділа нашій зустрічі, адже не бачилися ми кілька років.

Ми говорили про те, як у нас склалися долі, про дітей, хто де зараз живе, згадали шкільні роки. Тут Марина мене запитала:

– Віка, а ти пам’ятаєш мою маму?

– Звичайно пам’ятаю, – відповіла я. – Як там тітка Женя поживає?

– Я багато років про неї нічого не чула. Вона як тоді поїхала, ні разу не зателефонувала, хоча я номер телефону не міняла, все чекала її дзвінка. Сама то я ні адреси її, ні номера телефону не знала, інакше б намагалася підтримувати зв’язок. Вона навіть онуків ні разу не бачила, а старшому моєму  вже 7 років. А тут недавно мені подзвонили з незнайомого номера, я відповіла, дзвонила мама. Вибачалася за все, сказала, що хоче зустрітися. А я вже і не знаю, чи треба?

Мені стало шкода Марину. Те, що трапилося в її родині кілька років тому було для неї справжнім ударом. Батько Марини вірніше вітчим (але дівчина завжди вважала його татом), одружився з її мамою, коли у жінки вже було двоє дітей від першого шлюбу: Марина і її молодша  Ліза. Незабаром в сім’ї народився третій син Дмитро.

Різниця між дітьми не маленька Марина старша за Діму на 12 років, а Ліза на 11. Власне сестри й були няньками молодшому братові. Дімі було близько року, коли його батька звідкись зі сходу перевели служити в наше містечко.

Так в нашому гарнізоні з’явилася ще одна сім’я: глава сім’ї – офіцер, його дружина – домогосподарка, дві дочки школярки та син дошкільник. Вітчим Марини удочерив дівчат, дав їм своє прізвище, тому ніхто не знав, що дівчатка йому не рідні

. Багато заздрили цій сім’ї: зразково-показові батьки, старанні діти. Але ця ідеальна сім’я проіснувала недовго.  Коли Марині було років 15, її мама пішла з сім’ї до молодого коханця, залишивши дітей з батьком. Це був справжній шок для всіх.

Незабаром Євгенія знову вийшла заміж, народила сина Івана, жила вона при цьому з новим чоловіком в сусідньому будинку. Старші діти ходили до неї допомагати з братиком, а Женя в цей час працювала, щоб утримувати себе, маленьку дитину та молодого чоловіка, який не звик трудиться.

Пару років жінка жила в такому ритмі, а потім зібрала маленького сина і поїхала кудись в невідомому напрямку, нікому не повідомивши свою нову адресу і телефон. На той час Марина з сестрою вступили до університету і переїхали в інше місто, але на канікулах відвідували тата і брата.

Батько завжди допомагав дівчатам. Він був дуже щасливий, а коли його дочки отримали дипломи – гордість переповнювала його. Час минав, ось уже і Діма закінчує університет, а у Марини та Лізи вже власні діти.

Вони всі разом часто приїжджають до батька. Йому подобається, коли збирається повна хата дітей і внуків. Та й дівчата завжди раді його бачити. Для них він єдиний тато.

– Я не знаю, що їй потрібно, – продовжувала свою розповідь Марина. – Мама вже кілька разів дзвонила мені, Лізі та Дімі. Хоче до нас приїхати. А ось я не хочу її бачити. Вона кинула нас, нічого не пояснивши, по суті залишивши з чужою людиною. А якби тато не був таким хорошим і відмовився б нам допомагати? Що б з нами було? А тепер мама стверджує, що все життя любила нас, просто так склалися обставини. Що ж це за любов така?