– Мамо, ти коли-небудь любила мене?
Щасливе життя Тані закінчилось в 6 років. Її тато потрапив у аварію та помер на місці. Тато готовий був на все заради дочки, в той час, як мама завжди поводилась дуже стримано. З того часу Таня стала зовсім самостійною, вчилась виконувати всю домашню роботу і вже звикла, що в мами часто мінялись залицяльники.
Коли Тані було 12, її мама настільки закохалась, що зовсім не помічала дочку. Вона практично не спілкувалась з нею, а одного разу просто заявила:
– Таня, ми з Марком завтра їдемо. Він мені зробив такий сюрприз!
– Як? Куди? – розгублено запитала Таня та округлила очі.
– В Таїланд! Уявляєш, як він мене любить?
– Але, мамо, мені ж всього дванадцять. А як же я?
– Ми їдемо всього на місяць, – махнула рукою Віра, – тобі буде корисно пожити одній.
– Але, мамо …
– Ніяких ” але”! – розсердилася жінка. – Чи не псуй мені настрій. Марш у свою кімнату. Хоч би раз пораділа за матір …
Далі Таня не слухала, вона шмигнула носом і впала долілиць на своє ліжко. Марко не був для неї вітчимом. Він просто не помічав її. Зате Віру носив на руках. Схоже, йому б дуже хотілося, щоб Тані не було зовсім. Але тут вже нічого не вдієш. Засмучена дівчинка схопилася, ніби її вдарило струмом, і кинулася в кімнату.
– Я придумала! – викрикнула вона на ходу, як раптом краєм ока помітила в кімнаті Марка.
Вони обіймалися і Таня чомусь поспішила відвернутися.
– Я придумала, що можна зробити, – повторила вона, стоячи обличчям до стіни.
– Що ще? – відірвавшись від свого кавалера, невдоволено запитала Віра.
– Я поживу у бабусі, поки вас не буде.
– Ні, – грізно відповіла Віра, – не смій до неї ходити. Ця стара відьма … Ні. Навіть не думай.
Таня не могла більше стримувати сльози і вона втекла у свою кімнату.
З ранку вона зрозуміла, що у квартирі – тільки вона і маминих речей немає. Таня важко зітхнула і відправилася у свою кімнату. Вона зібрала все необхідне і попрямувала до бабусі. Мама її тата дуже любила дівчинку і з радістю прийняла її. Цілих півтора місяця Таня щасливо жила разом з бабусею. Їй здавалося, що всі проблеми відступили. І тепер вона – частина справжньої сім’ї. Люблячої та затишної. Одного разу Марія Георгіївна тихо сказала:
– Таню, пробач, але твоя мама напевно вже повернулася. Я б із задоволенням жила з тобою і далі, але …
– Гроші? – сумно запитала Таня.
Бабуся похитала головою.
– Але як же … – пробелькотіла Таня, – Мама ще не повернулася. Я точно знаю. Вона б попередила.
– Ти живеш у мене вже значно більше місяця.
– Що?
Таня глянула на календар, насупилася і повільно опустилася на стілець.
– І правда.
Через пів години вона була на порозі своєї квартири. Двері відчинила щаслива Віра і застигла з непідробним подивом в очах. Таня посміхнулася.
– Дочка … – промовила ледь чутно Віра, – я забула … Зовсім забула про тебе.
– Зрозуміло, – відповіла Таня і, розвернувшись, попрямувала назад до бабусі. У під’їзді її наздогнала мати.
– Почекай, Таню. Пробач мені. Я не знаю … Він так впливає на мене. Я забуваю про все.
– Мені потрібні гроші, – сухо сказала Таня.
– Так. Добре. Звичайно, – Віра простягнула дочці зім’яті купюри, – ти пробачиш мені? Ти пробачиш?
– Хіба тобі є до цього діло? – байдуже знизала плечима Таня і відвернулася.
Відтоді Таня бачилася з матір’ю тільки по вихідних, приходячи до рідного дому за грошима. А одного разу Таня застала маму з пляшкою в руці та без Марка.
– Він пішов, – тільки й сказала Віра. – Він пішов.
Її очі повні байдужості невизначено дивилися кудись вперед. Таня дивилася на це мовчки, а потім тихо запитала:
– Мамо, ти коли-небудь любила мене?
Віра повернула голову в її сторону і байдуже глянула на дочку.
– Він пішов.
Таня розвернулася і швидко вибігла з будинку. Трохи пізніше вона знайшла роботу і намагалася допомагати бабусі, як могла. Що трапилося з матір’ю, вона не знала. Проте прірва в її душі так і не заросла.