– Життя у тебе одне, тобі дитину ростити треба. Тому давай будемо лікуватися, ти доньці потрібна…

Настя весь день намагалася зосередитися на цифрах, їй дуже потрібно було багато працювати. За час її відсутності накопичилось дуже багато роботи. Настя намагалась перебороти себе, але від болю в грудях їй стало страшно, – було відчуття, що біль б’є прямо по серцю. Насті стало моторошно від думки, що вона може так швидко, майже миттєво, стати безпорадною.

Вона сиділа прямо і вже не дивилася в нескінченні звіти, сльози самі покотилися по щоках. Вперше за минулий місяць, після лікарняного, після вимотуючих ночей біля хворої дочки, вона заплакала. Тихо, майже беззвучно.

– Анастасія Вікторівна, що з вами? – запитала проходячи повз з пачкою документів головний бухгалтер.

– Дихати боляче.

– Може швидку викликати?

Настя не промовила ні слова, продовжуючи мовчки плакати.

Швидку все ж викликали, хоча весь відділ був здивований: Настя всього лише тиждень тому вийшла з лікарняного. Після приїзду швидкої, жінку відправили з роботи додому, хоча вона і сумнівалася, і плакала:

– Я ж тільки що вийшла з лікарняного, мені ж звіти треба робити, – розриваючись докорами сумління, говорила вона.

– Ну, вже впораємося якось, – сухо сказала головний бухгалтер.

Співробітники відділу, зітхнувши, побажали якнайшвидшого одужання. Вдома на неї чекали дочка і мама.

Буквально вчора температура трохи спала і з’явилася надія, що восьмирічна Діана нарешті одужає. Настя сіла на дивані зручну позу, щоб було легше дихати. Проклята невралгія не давала їй нормально рухатись. Знову згадавши про роботу, вона беззвучно заплакала, лаючи свою хворобу, себе, свою безпорадність. Здавалося, що це якась безкінечна лавина проблем просто змете її з дороги.

Викликала швидку з дому, щоб потім можна було піти до лікаря і знову опинитися на лікарняному. У скронях давило від напруги: вимотана своїми болячками та безсонними ночами біля ліжка дитини, вона сиділа на дивані, не рухаючись. Бліде обличчя і круги під очима видавали її стан.

– Мама знову захворіла? – сумно запитала Діана.

– Лежи, лежи, – не треба тобі вставати, – попросила бабуся, – зараз лікар до мами приїде.

Ввійшла молоденька лікар в білому халаті, з каштановим волоссям до плечей. Вона залетіла метеликом, в просочену хворобами квартиру. Настя знову беззвучно заплакала.

– Ні-ні-ні, – сказала приємним голосом молоденька лікарка, – тільки не це, я бачу, ти вже наплакалася. Заспокойся моя золота, побережи себе, ти ще така молода.

– Розумієте, я два тижні була на лікарняному, а сьогодні знову такі ж болі.

– Значить, ще раз на лікарняний підеш, – впевнено сказала лікар, – життя у тебе одне, тобі дитину ростити треба. Тому давай будемо лікуватися, ти доньці потрібна.

Лікар все розпитала, послухала, зміряла тиск, поставила укол, сказала, куди вранці звернутися.

– І не плач, і про роботу зараз не думай, в думках звіт все одно не зробиться. І взагалі, все це почекає.

Вона продовжувала говорити, немов наспівуючи, заколисуючи, при цьому швидко щось писала в паперах. Настя відчула легкість, яка торкнулася її зсередини – дихати стало легше. Настя була впевнена, що це саме від слів цього незвичного лікаря. Вперше в житті вона бачила молодого лікаря, який так дбайливо оглянув її, заспокоїв та налаштував на одужання. “Господи, як же вона любить свою роботу!” подумала Настя, милуючись лікарем швидкої допомоги.

Йдучи, лікар ще раз попросила не засмучуватися і, попрощавшись, вийшла також легко, як і з’явилася. Настя прислухалася до свого тіла, до своєї свідомості. Вона відчула полегшення душевне і фізичне. Тривога стала розсіюватися, вона змирилася з тим, що доведеться продовжити лікування. З’явилася впевненість, що їй буде легше.

А найбільше радувала Діана. Температура нарешті стала відступати вниз. Вона згадала незвичайного лікаря: навіть в її імені було щось ангельське – Ангеліна Андріївна. Діана підвелася на ліжку, посміхнулася і поки що ще слабким голоском сказала:

– Мамо, я теж буду лікарем, як Ангеліна Андріївна! Правда ж, вона хороша?

– Правда, доню, правда, – Настя відчула, що знову розплачеться, але тепер уже від якогось приємного почуття.

Згадала, що обіцяла лікарю не плакати та стрималася, вперше за весь день, заспокоївшись і повіривши в краще.