– Якщо любиш свою сім’ю, так і старайся для неї, а не вимагай у мами квартиру

Надія Семенівна сина Максимка виховувала, як їй здавалося хорошим, відповідальним хлопчиком. Вони разом з чоловіком сподівалися, що виросте синок, їх опора і підмога в старості. Чоловік, Слава Богу, не дожив до цього дня, і не бачив, як їй було прикро, що не вийшло з сина справжнього чоловіка.

Максим ріс нормальним хлопчиком, ну бився іноді, але в цілому в школі встигав, до інституту вступив  і навіть закінчив його. Коли він влаштувався на хорошу роботу Надія Семенівна цілком виправдано чекала, що все буде добре, вони заживуть душа в душу, але хлопчик зустрів Юлю.

Вони навіть не зустрічалися толком, відразу побігли в загс, така любов у них була. Надія Семенівна не втручалася, знала що марно. Юля їй не сподобалася, але виду вона не подавала, раз син її вибрав, значить так і треба, значить любить.

Чому Юля їй не сподобалася, Надія Семенівна не могла пояснити, ніби й дівчинка пристойна, поступлива і що не менш важливо, розумна. Після весілля постало питання з житлом, мама молодим дозволила жити у своїй двокімнатній квартирі, а сама переїхала в крихітну однокімнатну, яка їй від батьків дісталась.

Не багато їй місця треба, – думала вона, – правда район інший, всі знайомі, друзі там залишилися, але це ж не найстрашніше, тим більше діти щасливі, судячи зі швидкості походу в загс, дитини чекають, тихо раділа свекруха.

Молоді тим часом облаштовувалися на новому місці, зрідка навіть свекруху в гості звали, нормальні відносини були між ними, поки невістка не народила онука. Потім її, як підмінили, кудись поділася її поступливість і розумність. Звинувачуючи чоловіка в тому, що він не допомагає їй з дитиною, Юля змусила його піти з хорошої роботи, там бачте, ненормований робочий день.

Максим, щоб уникнути скандалів, пішов на роботу з нормальним графіком, зі значно меншою зарплатою, але мир в родині не настав, тепер грошей не вистачало, навіть комуналку іноді свекруха оплачувала, щоб боргу не було. Про все це, син розповідав матері по телефону.

Надію Семенівну в гості не запрошували. Невістка сказала, що бабуся дуже балує малюка, якщо покачати малюка на ручках пів години раз на тиждень або два, вважалося розбалувати. Надія Семенівна намагалась вгадати свій час приходу, щоб малюк не спав, але завжди була невчасно, судячи з незадоволеного обличчя невістки.

Надія Семенівна перестала нав’язуватися. Сподівалася, що внук підросте, невістка на роботу вийде і може знадобиться бабуся тоді, але Юля з одного декрету, плавно перейшла в інший.

“Ну, що ж, діти це завжди щастя”, – подумала бабуся. От тільки щастя в очах сина не додалося.

Навпаки, він прийшов до мами, просити оформити квартиру в якій вони жили, на нього. Вони з Юлею вирішили розширюватися, все-таки двоє дітей, місця більше треба, хотіли цю продати, а більшою площею купити.

Дивно, але Надія Семенівна здивувалася, скільки нахабства у молодих, в її час такого не було, вони самі десять років моталася по гуртожитках з дитиною і ні у кого допомоги не просили.

– Знаєш, сину, мені для тебе і для внуків нічого не шкода, але квартиру я не віддам, ви й так живете на всьому готовому, половина молодих сімей живуть на знімних квартирах і не скаржаться. А ви якщо вирішили розширюватися, то будь ласка, заробляйте самі й купуйте, я причому? Ви навіть ремонту за три роки не зробили жодного разу, у вас завжди грошей немає, а по морях роз’їжджати в кредит, це в задоволення, одягатися в дорогих магазинах, теж мастаки, так що і квартиру самі купуйте.

Син, розлючений її відмовою, втік, а Надія Семенівна зрозуміла, більше її не те, що з внуками побачитися не пустять, а й навіть води не дадуть напитися. Ще гірше було усвідомлювати, що виростила сина таким несамостійним, вона сказала йому:

– Якщо любиш свою сім’ю, так і старайся для неї, а не вимагай у мами квартиру.

Все ж вона сподівалася, що всі її припущення щодо невістки безпідставні й вони будуть разом, навіть у двокімнатній квартирі, ну ж не через квартиру ж вона заміж вийшла все-таки. Внуків було шкода до сліз, дуже їх любила. Вони тепер бабусю не скоро побачать і нічого тут не зробиш.

Пора вже синові ставати дорослим, а не сподіватися на маму.