Я була приголомшена, дізнавшись чому чоловік не хотів забрати нас з пологового будинку…

Ми одружені уже сім років. Спроби завести дитину почалися відразу після весілля. Після року невдач, ми звернулися до фахівців. Спочатку я пройшла обстеження, все було в нормі, лікарі не бачили причин для занепокоєння.

Тепер настала черга чоловіка пройти обстеження. Андрій довго не міг зважитися, оскільки було вже і так зрозуміло, що проблема в ньому. Коли він здав всі необхідні аналізи, доктор підтвердив, що є підозра на безпліддя, але шанси вилікуватися теж присутні. Два роки чоловік проходив інтенсивне лікування, але дива не сталося. Ми обоє були в розпачі. Нам дуже хотілося дітей.

Андрій сам запропонував зробити ЕКО. Я деякий час сумнівалася, але через любов до чоловіка була готова піти на будь-який компроміс. Сказано зроблено. Я вагітна, ми щасливі та з нетерпінням чекаємо моменту появи на світ нашого малюка.

Я вже в пологовому будинку і тут приходить повідомлення: «Я не буду забирати вас з пологового будинку» Це повідомлення раптом зруйнувало все …

З пологового будинку мене забрали батьки та привезли до себе додому. Я була в пригніченому настрої. Дивлячись на свого маленького синочка, я плакала то від щастя, що він у мене є, то від образи на чоловіка: як він міг відмовитися від нас … Я постійно тримала поруч телефон і чекала дзвінка Андрія. Але він не подзвонив ні через день, ні через два, ні через три.

«Що ж, не хоче, як хоче», – думала я. Але мені потрібно було з’їздити у квартиру чоловіка і забрати дитячі та свої речі. Залишивши малюка зі своєю мамою, я поїхала. Вдома я побачила страшну картину.

Ні, чоловік не запив з горя, у нього був просто нервовий зрив. Речі були розкидані по всій квартирі, посуд розбитий. Андрій лежав на ліжку обличчям до стіни й ридав. Я навіть не могла уявити, що людина може так переживати через свою “неповноцінність”.

Я намагалася поговорити з чоловіком, але він мене не чув. Одне я зрозуміла: я не можу кинути його в такому стані. Наступні два місяці я розривалася між дитиною і чоловіком. Я знайшла Андрію хорошого психолога. Заняття допомагали, але потрібно і медикаментозне лікування. Довелося піти на невеликий обман і просити потрібного лікаря назватися неврологом, тому що слово «психіатр» дуже лякало чоловіка. Андрій впорався і через два місяці я, нарешті то, познайомила його з сином.

Зараз у нас все добре. Чоловік з жахом згадує свою хворобу та дивується з того, як він міг так накрутити сам себе і подумати, що не зможе любити сина, який не рідний йому тільки біологічно.