– Синку, а ти нічого не переплутав? Це дорослі діти повинні утримувати батьків, а не я маю давати гроші тобі і твоїй ненажерливій ​​сімейці.

Ми жили щасливим і безтурботним життям, ніколи й ні в чому собі не відмовляли. Нам тоді здавалося, що так буде завжди. Однак не все так просто.

Початок цього року видався вкрай нелегким для нашої сім’ї. Чоловіка скоротили з роботи, діти не вилазили хвороб, вдома – то трубу прорве, то пральна машинка зламається. Машина зламалася, на ремонт грошей не було. Ніби наврочив хтось. Фінансова криза, в нашій сім’ї  дійшов до того, що ми здали кімнату у своїй квартирі, переселивши молодшу дочку в кімнату до старшої.

Поки у чоловіка була хороша зарплата, у нього була купа друзів-знайомих. А для мами та сестри він був «улюбленим синочком» і «найкращим братиком». Як тільки у нас з’явилися проблеми – «ти вже дорослий, сам вирішуй свої проблеми, ніхто нічого нікому не винен». Допомоги у родичів просити було марно – моя мама хворіє, а родичі чоловіка знають тільки одне слово – «дай!».

Кілька місяців свекруха і зовиця дзвонили тільки для того, щоб поцікавитися, чи влаштувався мій чоловік на роботу і коли у нього зарплата. Варто чоловікові звернутися до матері, як вона облила його з ніг до голови. З її слів, корінь всіх проблем мого чоловіка – я, адже одружився він без горезвісного материнського благословення. І удачу його я на себе перетягнула. І ще купа подібної нісенітниці.

– Синку, а ти нічого не переплутав? Це дорослі діти повинні утримувати батьків, а не я маю давати гроші тобі та твоїй ненажерливій ​​сімейці. – відповіла свекруха на прохання дати нам в борг.

Поки у нас все було добре, в кишені родичок чоловіка з нашого бюджету йшли по декілька тисяч гривень на місяць. Свекрусі – просто так, адже вона мама. А сестра просила в борг, ось тільки в її голові, я готова посперечатися, жодного разу навіть думка про повернення не з’явилася. Через їх постійне жебракування, ми й залишилися без фінансової подушки у вигляді хоч якихось накопичень.

Ми твердо вирішили для себе – виліземо з боргів, життя налагодиться, чоловік знайде роботу і ніхто більше не побачить від нас допомоги. Більше ніяких «відвези-привези», ніяких «приїдь-полагодь», ніяких «з дітьми посидь». І, вже тим більше, ніяких «грошей дайте, а то жити нема на що». Якщо раніше чоловік вважав своїм обов’язком допомогти мамі та сестрі в скрутну хвилину, то після того, як на його проблеми їм було плювати, чоловік в них розчарувався.

У липні почало все більш-менш налагоджуватися. Чоловіка взяли на хорошу посаду з зарплатою на 20 відсотків вищою, ніж він отримував раніше. Молодшій доньці пощастило – дали садок в цьому році на повний день, а їй всього 2 роки. Мене на роботі чекають, зраділи, що я на рік раніше з декрету вийду.

Як тільки чоловік отримав аванс, ми попросили квартирантку з’їхати. Ті півтори тисячі в місяць, які вона платила, дозволили нам вижити у важкі часи. З подібної «кризи» ми з чоловіком багато винесли. Це був дуже хороший урок. Ми дійсно зажрались – на що погляд впав, то і в кошик. З магазину на вихід – з чеком на 600-900 грн. Лінь готувати? Парові котлетки дітям і піца нам – з доставкою додому. Ми були натуральними розтринькувачами, не думали про гроші. Навіщо про них думати, якщо в наступному місяці знову будуть?

Безгрошів’я нас згуртувало. Я підтримувала чоловіка, як могла. Він не сидів удома пів року. Він влаштовувався на роботу, але не щастило – то не виплатять зарплату, то «завтраками» годувати починали. То він влаштовувався з одними умовами, а по факту – штраф на штрафі.

15 числа у чоловіка буде зарплата. Ми вирішили збирати на другу квартиру, замість постійної обжерливості та гуманітарної допомоги на користь свекрухи і її дочки.

Але звідкись вони дізналися, що у їх «добувача» знову є високооплачувана робота. І почали надзвонювати. Чоловік не став брати трубку, коли вони йому дзвонять. Образився. Я не беру – мені з ними розмовляти нема про що. Тоді вони вирішили приїхати. Як порядні гості, вони приїхали не з порожніми руками – а з цілим списком того, що мій чоловік повинен їм купити з майбутньої зарплати, крім 2-3 тисяч на «кишенькові витрати».

Те, як чоловік слав лісом свою матір і сестру, було музикою для моїх вух. У підсумку, це я – скнара, налаштувала нещасного чоловіка проти його родини.

– І будь проклятий той день, коли мій син тебе зустрів! – «попрощалася» зі мною свекруха і плюнула в бік свого сина: – Знати тебе більше не хочу, раз не розумієш, що я – твоя мати й ти мені винен!

А сестра чоловіка пообіцяла підстерегти мене в темному провулку та розуму навчити. Дивні жінки – самі волали, що ніхто нікому нічого не винен. А як з ними так – відразу ображатись стали.