Звичайна застуда допомогла мені зняти рожеві окуляри. Виявилося, мій чоловік – безсердечний

Ми одружені трохи більше року. Нещодавно відсвяткували першу річницю весілля. Мій чоловік Андрій – серйозна людина, строгий керівник та такий самий строгий чоловік. Я – протилежність: весела, безтурботна. Всі довкола кажуть, що ми ідеально доповнюємо один одного. Я теж так вважаю.

На річницю Андрій подарував мені шикарне кольє. Хтось скаже – класний подарунок, а я ось не дуже рада. Чоловік дарує щось виключно на свята. Жодного разу не було такого, щоб він порадував мене без приводу. Новий рік, день народження, 8 березня і ось наша річниця. Усього 4 подарунки на рік.

Я не жадібна, не вимоглива, але мені хотілося б хоч іноді отримувати маленькі сюрпризи просто так, від душі. Хоч квіточка, хоч шоколадку. Чоловік цього не розуміє. Нещодавно я поскаржилася на брак уваги, а він відповів:

– Дурниці які. Привід потрібен для подарунка. Для будь-якого вчинку потрібен привід.

– А тобі не хочеться просто так порадувати мене? – жалібно спитала я.

– Просто так – ні, – відповів Андрій, і розмова закінчилася.

Гаразд, подумала я тоді. Він мене повністю забезпечує, переказує на карту гроші. Сама радуватиму себе, що вдієш.

Моя найкраща подруга знає про нашу ситуацію і чомусь жахається.

– Це не нормально! – каже вона, як тільки розмова заходить про Андрія.

– Він просто керівник. З народження начальник, – жартую я.

Але нещодавно я зрозуміла: подруга має рацію.

Вийшло так, що я захворіла. Досі не знаю, як це могло вийти. Прокинулася тиждень тому, боліло горло. Андрій уже пішов працювати. Вдома у нас не виявилося потрібних ліків, а в мене з кожною годиною погіршувалося самопочуття.

Зателефонувала чоловікові, кажу сиплим голосом:

– Андрюша, я сильно захворіла… Купи ліків, гаразд?

– Що з тобою?

– Простудилась, напевно. Температура та горло болить.

– Гаразд, куплю.

– А ти приїдеш зараз?

– Я на роботі. Якщо ти захворіла – виклич швидку. Увечері приїду, – і поклав слухавку.

Начебто все логічно, зрозуміло і справедливо. Він працює та забезпечує сім’ю. Пообіцяв купити ліки. Виходить, він готовий для мене зробити, а мені чомусь мало. Я сподівалася, що мій строгий чоловік заради мене зірветься з роботи, примчить і гладитиме по голові, дасть ліки.

Швидку вирішила поки що не викликати. Лежала, лежала і заснула. Прокинулася від шуму – повернувся Андрій. Розліпила очі та побачила, як чоловік акуратно кладе пакет із ліками на ліжко. А потім він просто пішов.

Я покликала його, чоловік повернувся.

– Андрій, ти принесеш мені водички? Таблетку запити.

– У тебе звичайна застуда, ти ж сама сказала. Швидку не викликала?

– Ні.

– Значить, не так тобі погано.

– Андрій, мені дуже погано…

– Віка, я ніколи не дозволю сісти собі на шию. Не вигадуй.

За 15 хвилин він приніс мені води. Я лежала у ліжку і плакала. Мабуть, він чекав – піду я за водою чи ні.

– Ну чого ти плачеш? Тобі від сліз буде гірше.

– Дякую за воду, йди займайся своїми важливими справами, – сердито відповіла я.

А він підвівся і пішов! Навіть не спитав, чи я голодна, чи хочеться мені чогось…

Минув тиждень, зараз я вже повністю одужала і можу міркувати твeрезо. За минулі 7 днів подруга приходила до мене більше 10 разів – забігала в обід та після роботи. Відпоювала гарячим чаєм, розчісувала волосся, міняла постільну білизну, готувала.

Я вперше за наше спільне життя захворіла. Звичайно, мій чоловік – не найчутливіша людина. Але на таке я зовсім не очікувала. А що буде, якщо настане вагітність? Андрій себе також поведет? Якщо чесно, навіть з’ясовувати нема бажання.

До того ж, ось народиться дитина – хворітиме. Адже малюки часто хворіють. І що скаже мій чоловік? Теж буде класти на ліжко дитини ліки та говорити, що вона симулює хворобу?

Загалом, я з’ясувала, що чоловік не готовий жертвувати чимось заради мене. Ні своїм часом, ні своїми силами. Він навіть з роботи не поїхав раніше, хоч Андрій – начальник відділу, і ніхто б йому слова не сказав. Скажу чесно – я охолола до чоловіка. Мабуть, перша річниця стане останньою.