Зрозумівши, що нас більше не вийде використати, родичі забули про нас. А тепер знову згадали…

Нещодавно  зустріла свою хорошу знайому. Вона була дуже засмучена. Вона у нас займає дуже впливову посаду зараз. Ми пішли в кафе і вона розповіла мені наступне.

У неї тато з села, переїхав до міста, коли одружився з її мамою. Ну і вона, відповідно, чисто міський вже житель. Але в селі у батька залишилися брати та сестри, він – старший в сім’ї.

За ще радянською традицією всі ці брати й сестри (два брати й дві сестри) приїхали в місто вчитися. Жили не в гуртожитках, а на квартирі, тепер уже у брата. Квартира трикімнатна, крім брата і його дружини там батьки дружини жили. Свого часу вони цю квартиру в кооперативі придбали.

Всі вивчилися, проживаючи по кілька років в цій квартирі, причому Марина народилася через два роки після шлюбу, тобто уявляєте яка комуналка там була. І протягом багатьох років ця квартира служила гуртожитком для всіх родичів  або перевалочним пунктом. Ну не можна ж родичам відмовляти.

Жили там потім і двоюрідні брати й сестри Марини. Сам батько Марини поступово зайняв якусь начальницьких посаду, тому родичі ще тісніше стали спілкуватися, всіх діток треба було вже кудись прилаштувати. У всіх дітей, тобто двоюрідних братів і сестер Марини з’явилися посади, квартири в нашому місті, причому її батько зіграв в цьому велику роль.

І ось, так сталося, що одночасно і батько, і Марина втратили роботу у свій час (вони в різних сферах працювали). Уявіть собі, родичі різко про них забули, навіть з Днями народження не вітали. Марина каже, що на батька дивитися було боляче, він не очікував, що нікому безробітним не потрібен. Це ж його рідні сестри й брати, не кажучи вже про племінників, які завдяки дядькові мали на той час великі погони, як же так?

Ну нічого, хоч і важко, але пережили вони цей період. Батько був уже в тому віці, коли знайти роботу неможливо майже. Але Марина дуже багато старалася і знайшла роботу. Зараз займає хорошу посаду з досить високою зарплатою, ось тільки батькам заборонила дзвонити та спілкуватися з родичами, і вже тим більше не говорити де і ким вона працює.

Але родичі дізналися (напевно батько не витримав, подзвонив, він дуже відданий своїй сім’ї – братам і сестрам). Родичі хочуть відносин з Мариною, а вона трубку не бере, на дзвінки не відповідає.

Дзвонить батько, просить її поговорити з якоюсь з її двоюрідних сестер (там племіннику потрібна допомога в навчанні-роботі, а вона може допомогти), вона відмовляється, але дуже переживає через спілкування з батьком. Не хоче його засмучувати.

До того ж двоюрідні брати змушені були піти у відставку (вислуга мінімальна), тепер роботу  шукають і теж до неї кинулися за допомогою. Марина тримає оборону, не спілкується сама, батькові каже, що нічим допомогти не може нікому.

А мені сказала: “Коли родичі зрозуміли, що нас не можна використати – перестали з нами спілкуватися. А тепер ми знову можемо стати для них корисними?!”

Начебто і допомогти треба родичам, а водночас як згадаєш, що потрібні їм лише «у справі», все стає зрозуміло, нічого з такими родичами дружити, вони вже своє обличчя показали.