Зовиця залишилася одна з двома дітьми, тому свекруха відразу постаралася заселити її в мою квартиру

Ми з Валерою одружені вже понад п’ять років. І весь цей час ми завжди жили окремо від свекрухи, яка до цього сама не хотіла до нас переїжджати.

Раїса Михайлівна жила на іншому кінці міста у квартирі, яку вони із чоловіком колись у далекому минулому отримали від держави.

Я і Валера, варто було нам одружитися, ні дня не стискали її і Марину, молодшу сестру чоловіка. Навіть тоді, коли в нас ще не було цієї квартири, і ми жили на орендованих квартирах, я не погоджувалася на пропозицію чоловіка переїхати до них, адже у двокімнатній квартирі зовсім не залишилося вільного місця.

Марина, яка молодша за мене всього на рік, уже тоді хвалилася тим, що ось-ось має переїхати до свого хлопця – Павла Віталійовича.

Чому я його завжди називала на ім’я та по батькові? Тож він був старший за мого Валеру на п’ятнадцять років, а саму Марину на всі двадцять. Крім цього, чоловік був зайнятий, перебуваючи у законному шлюбі, де мав трьох неповнолітніх дітей. Але зовицю це не бентежило, як і Павла Віталійовича, та й Раїсу Михайлівну теж.

Павло Віталійович був людиною, яка за все своє життя сколотила не маленький стан, тому зараз жив безбідно і на своє задоволення. Саме на це й повелася Марина, яка колись прибирала у його будинку, де вони, власне, й познайомились.

Тому через якихось три місяці він пішов із сім’ї і почав жити із зовицею в одній із його квартир у центрі міста.

Раїса Михайлівна тоді ніяк не могла натішитися, а на всі мої застереження лише махала рукою і казала, що я заздрю. Після цього ми цю тему більше не порушували.

Ми з чоловіком всього якихось три роки тому купили квартиру, накопичивши на половину, а іншу половину взяли в кредит. Так чи інакше, зараз у нас була своя власна, що дуже важливо, квартира. Нехай і не величезних розмірів, проте наше особисте майно, отримане законним і чесним шляхом.

Особливо це стало зрозуміло, коли у нас народилася дитина – наш Петя, а потім через рік уже й донька – Рита.

Але буквально десь три тижні тому нам зателефонувала свекруха, яка була вся в сльозах і навіть під час розмови голосно ридала.

Виявилося, що Павло Віталійович, варто було Марині народити від нього двійнят, одразу ж кинув її, виставивши з усіма речами надвір. Офіційного шлюбу у них не було, тому крім аліментів, для яких треба було ще довести спорідненість дітей та чоловіка, зовиці ні на що не варто було розраховувати.

Марина ж за весь той час, що вони жили разом, нічого не назбирала і не відклала, хоча Павло Віталійович періодично дарував їй прикраси і давав гроші, які вона відразу ж спускала.

Зараз у неї нічого не було, тому що всі подарунки залишилися на квартирі, до якої тепер вона не мала доступу.

Раїса Михайлівна як тільки не називала Павла Віталійовича, а колись буквально молилася на нього. Навіть фотографію поставила біля свого ліжка.

Тепер же він був найгіршою людиною, яку вона коли-небудь зустрічала. А ні, чоловік був на передостанньому місці, а ось на останньому була зовсім молоденька дівчинка, до якої він, власне, і пішов.

Тоді розмова на цьому й закінчилася. Але за два дні після цього до нас несподівано налетіли родичі чоловіка. Свекруха та Марина з дітьми. Малюкам було всього близько двох місяців, тому найважчий час для зовиці був ще попереду.

– Добре тут у вас, – періодично повторювала Раїса Михайлівна, постійно походжаючи по квартирі і заглядаючи в кожен кут.

Мене це вже тоді насторожило, але я якось не надала цьому великої уваги. Марина того дня тільки й робила, що скаржилася на колишнього співмешканця, який, виявляється, завжди був цапом, і вона жила з ним лише з жалю.

– Я ж йому віддала найкращі роки свого життя. А він, варто було мені від нього народити, як одразу ж мене покинув. Навіть грошей жодних не дав. А коли я пішла до нього наступного дня, то двері мені відчинила незнайома мені дівчина, яка представилася Інною. Це його нова пасія. Він ще у стосунках зі мною почав ходити ліворуч.

Того вечора, я, звичайно ж, підтримувала Марину, хоча чудово розуміла, що Павло Віталійович просто вчинив так само, як і раніше. І те, що він і зовицю колись кине давно стало зрозуміло, просто це була справа часу.

Але два тижні тому на мене чекала зовсім інша вистава. Повернувшись додому з роботи, я відразу ж зрозуміла, що в коридорі стало надто багато зайвого взуття, яке не належало мені і моїй сімʼї. А з вітальні йшов незрозумілий галас.

Швидко пройшовши всередину, я побачила задоволену Марину, яка зараз сиділа як ні в чому не бувало в нашому залі, а поряд стояла величезна валіза.

Мої діти сиділи в самому кутку, притулившись один до одного, ніби вони й не живуть тут зовсім. Незабаром до нас із ванної вийшла свекруха, а потім і мій чоловік, у якого в руках були діти зовиці.

– Це що таке? – одразу ж спитала я.

– Мариночко поки поживе у вас, – почала Раїса Михайлівна.

– Чому б це?

– Як це чому? Мариночці нема де жити. Дітям потрібен простір. А у вас ось його скільки.

– Я на роботу влаштувалася, – одразу ж сповістила зовиця, а на моє німе запитання про дітей пояснила, – Валера ж зараз у відпустці, от і подивиться за ними. А потім уже вирішимо.

Наступні півгодини вся наша квартира стояла на вухах, бо я буквально виганяла силою родичів у під’їзд. Раїса Михайлівна раз у раз кричала, що я їй ніколи не подобалася і, мабуть, не дарма.

А те, що в її власній квартирі було достатньо місця, її не хвилювало. Просто хтось не хотів сидіти із маленькими дітьми.

Коли ж Валера спробував за них заступитися, я йому пригрозила, що і його виставлю з дому, адже саме на мене було оформлено кредит, і саме тоді сплатила більшу частину суми.

Марина за всі ці кілька років навіть одну іграшку не купила Петі та Риті, а тепер, бачите, мій чоловік повинен стежити за її дітьми. А потім вона скинула б їх на мене, ми знаємо таких. Ноги Марини у нашому будинку не буде після таких викрутасів.